%PM, %04 %751 %2017 %19:%лист.

Яничари:гвардія султана чи зрадники

Ким же, зрештою, були ці люди, про яких вже написано багато белетристичної, легковажної, як втім і серйозної спеціальної історичної літератури? Що ми, власне, знаємо достовірного про яничарів?

 Про кого йдеться: про хижих, жорстоких загарбників, які знищували на своєму шляху буквально все живе, підкоряючи далекі, чужі землі; або про вправних воїнів, які самовіддано служили своєму володареві-султанові, готові були віддати за нього і саме життя? Хто перед нами: зрадники своєї святої християнської віри і Вітчизни, які перейшли на бік «бусурманів», чи просто високопрофесійні солдати Середньовіччя (останнє не заперечувалося навіть тими європейськими християнськими хроністами, що були налаштовані щодо яничарів одверто вороже, як, наприклад, Костянтином Островицею, сербом, який у другій половині ХV століття потрапив у полон до турків, служив у османській армії й написав прецікаві «Записки яничара»)?
Питання цікаві не лише із суто наукового, історико-академічного погляду, і не тільки тому, що тут ми маємо справу з багатьма реальними драматичними сюжетами, які стосуються життя й смерті людей. Слово «яничар», яке за певних часів стало символічним, узагальненим замінником понять «запроданець», «ренегат», «відщепенець», мало не «кат Батьківщини» (до речі, «заслуга» в цьому належить насамперед письменникам та публіцистам — принаймні, такий видатний сходознавець, як академік Агатангел Кримський, нічого аналогічного про яничарів не пише), це слово має, на щастя, і цілком конкретно, реальне історичне наповнення. Спробуємо коротко висвітлити, показати його, спираючись не на міфи, а на більш-менш перевірені факти. І тоді побачимо, як у живій історії незбагненним чином переплітаються, поєднуються, співіснують, здавалося б, непоєднувані події, явища, конфлікти, процеси. І це стосується не лише нашої теми, читачу.

Отож, хто ж такі яничари? Це — регулярна піхота в Османській імперії (певна частина істориків навіть вважає їх першим регулярним військом в Європі взагалі), що існувала від 1365 року до 1826 року (понад чотири з половиною століття). Саме слово «яничари» походить від турецького «йеничери» — «новий воїн». Ці вояки належали до лав особистої гвардії султана («капикулу»), понад те, складали її основу. При цьому вони офіційно вважалися «рабами» султана; ми побачимо, що насправді все було значно складніше. Щодо формування яничарів — у «кращі часи», у ХVІ столітті, їхня кількість сягала 80, ба навіть 100 тисяч бійців), вони виконували різноманітні функції: по-перше, були головною ударною силою султанської армії під час грандіозних завойовницьких походів теренами Східної та Південної Європи (України зокрема), Балканів, Середземноморських країн, згодом — Угорщини, Австрії, держав Сходу (Іран, Ірак, Палестина), Кавказу (Вірменія, Грузія)... Ось тут і жорстокість, і шаленство, і звитяга, і бойовий хист яничарів (вони починали як стрільці-лучники, але вже на початку ХVI століття непогано навчилися володіти вогнепальною зброєю) проявилися повною мірою. По-друге, були особистими охоронцями султана та членів його родини, а також вартовими, поліцейськими та пожежниками. І, по-третє, за необхідності (якщо володар Османської імперії віддавав такий наказ) здійснювали каральні функції.
Варто сказати про історію формування та порядок комплектації й поповнення яничарських з’єднань. Яничарську піхоту, виходячи з необхідності реорганізації війська Османської імперії, було створено султаном Мурадом І в 1365 році. Це військо дуже суттєво сприяло успіхові агресивних військових акцій новопосталої султанської Турецької держави у ХІV—XVстоліттях; так, без яничарів, які вперто, з наполегливістю фанатиків, штурмували потужні захисні стіни Константинополя, навряд чи було можливим захопити це велике місто у травні 1453 року.

Але постає питання: як комплектувались і поповнювались лави яничарських бійців? Відповідь доволі відома і драматична: основну частину цих з’єднань складали юнаки-християнці 12—16 років (траплялось, і молодші), яких було взято у полон під час далеких походів султанської армії або забрано в батьків на територіях, вже офіційно приєднаних до Османської імперії, в рамках тотального військового рекрутського набору (ця акція йменувалась «девширме» — податок кров’ю). Конкретно це стосувалось болгарських, сербських, українських, албанських, вірменських, грецьких, грузинських, боснійських хлопчаків, яких забирали з родини і, вимагаючи суворого дотримання «девширме» (власне, загальної офіційної повинності християнського населення імперії), згодом виховували в суворих ісламських традиціях.
Варто зауважити, що набір «девширме» (застосовувалась рознарядка) не був абсолютно всеохопним. Від цієї акції звільнялись одружені (ось чому в ту добу фіксуються навдивовижу численні випадки ранніх шлюбів дітей), християнські жителі Стамбула, які володіли турецькою мовою, особи юдейського віросповідання. Характерно, що попри кров, загрози життю, ризик небезпечних битв, доволі велика частина батьків (а згодом — і самі хлопчаки) чітко розуміла: служба у лавах яничарів дозволяла домогтися високого статусу в суспільстві. А якщо для цього потрібно підняти зброю супроти своєї колишньої Батьківщини — що ж...
Як ми вже говорили, яничари йменувалися «рабами султана» і постійно жили в монастирях-казармах. Перші 200 років існування яничарського корпусу (аж до 1566 року, коли помер наймогутніший із османських володарів — султан Сулейман І Пишний) їм було заборонено одружуватися і мати власне господарство; потім цю заборону було скасовано, що мало глибокі й неоднозначні наслідки для подальшої історії яничарства як інституції. Уся власність померлого або загиблого в бою яничара ставала надбанням його полку, в якому він служив. Цікаво, що яничари опановували не лише військове мистецтво (володіння вогнепальною зброєю, луком, мечем, стройові вправи), але і вивчали літературу, мови, право, теологію, каліграфію (отже, не всі з них, принаймні, були просто жорстокими головорізами). Старі або поранені яничари мали право на отримання пенсії; чимало з них, припинивши воювати, робили доволі успішну військову кар’єру. 1683 року, за наказом султана Мехмеда ІV, в яничари почали брати і дітей мусульман (важливий історичний рубіж).
Яничарський ага
Повернемося до того, як відбувалося виховання майбутніх яничарів. Придатних для служби хлопчиків обов’язково відправляли в Стамбул; тут найздібніших з них оселяли у (сучасною мовою) «центрі підготовки кадрів» Ендеруні, що розташовувався на території грандіозного султанського палацового комплексу Топкапи. Там таким чином відібраних християнських хлопчаків готували до придворної охоронної служби. Інших дітей відправляли в яничарський корпус, а перед цим часто-густо віддавали на виховання в турецькі родини, де вони навчалися турецької мови, ісламу, основ військової справи, в них виховували слухняність та покірність. Згодом юнаків відправляли в навчальні корпуси, там вони впродовж щонайменше шести років проходили (під наглядом євнухів) військовий вишкіл, навчаючись володінню різноманітними видами зброї.
Якими були завдання яничарів під час бою? Зіткнення зазвичай розпочинала кіннота, яка мала прорвати лінію оборони супротивника. Яничари ж, стріляючи з рушниць, будувалися клином та розпочинали атаку, використовуючи мечі та іншу зброю (окрема цікава тема: здійснити порівняльний аналіз цієї тактики та бойових прийомів наших запорозьких козаків). Досить часто траплялося так, що ворог османців, а надто якщо він не мав численної дисциплінованої піхоти, не витримував такої атаки. Характерно при цьому, що яничари, зазвичай, не стріляти залпами, віддаючи перевагу прицільній стрільбі. Зазначимо також, що під час бою яничари часто використовували табір (загородження з великих возів).
Яничара легко було відрізнити від традиційного мусульманського населення, бо він мав вуса й голену бороду, що було нехарактерним для останнього. Членів яничарських корпусів можна було розрізнити й від решти османських військовослужбовців: вони носили білий повстяний ковпак («юскюф») з висячим ззаду шматком матерії, що за формою нагадував, по-перше, рукав султанського халата, а, по-друге, парадну шапку запорозького козака (!) Спочатку найпопулярнішою зброєю яничарів були короткі списи й пуки, згодом — рушниці, арбалети, мечі, шаблі, кинджали, ятагани. Застосовувалися також і різні булави, бойові сокири, деякі види древкової зброї (алебарди, бердиші).
І ще один не дуже відомий факт. Виявляється, існували суто «християнські» яничари: в армії Речі Посполитої за турецьким зразком були сформовані з добровольців власні яничарські частини. Король Август ІІ на початку ХVIII століття створив свою особисту яничарську гвардію. Озброєння та форма християнських яничарів повністю наслідували турецькі зразки, відрізняючись лише кольором, зокрема, військові барабани були турецького зразка.
Історію яничарів та яничарства повною мірою можна зрозуміти лише в контексті загальної соціальної політики османських правителів. Ось що пише про це визначний турецький історик Галіль Іналджик: «Османський режим замінив феодальну роздрібненість централізованим правлінням, а податки та привілеї призначалися на розсуд феодальних сеньйорів. Для селянства (новопідкорених країн. — І. С.) новий режим мав бути кращий за старий. Щоб зрозуміти перевагу османців над місцевою балканською адміністрацією, варто лише порівняти османські закони з кодексом законів сербського монарха Стефана Душана. Наприклад, кодекс Душана вимагав від селянина працювати на свого пана два дні на тиждень; османські ж правила вимагали, щоб землероб працював на землях місцевого феодала на його користь лише три дні на рік. Протекція селянства від експлуатації місцевою владою була основоположним принципом османського правління. Водночас Османи офіційно визнали православну церкву, власне, утискуючи католицьку по всіх своїх володіннях. Ці фактори важливі для пояснення, чому так легко і швидко поширювалася османська експансія на Балканах, та чому селянство не пристало до спротиву своїх панів Османам».
І далі Іналджик пише: «Завойовники, однак, не вбачають у собі представників якихось особливих, специфічних соціальних переконань. Вони знали, що, провадячи політику примирення стосовно християн, вони могли легше розширювати свої володіння та збільшувати джерела доходів. Це також було частиною їхньої експансіоністської доктрини — толерантно обходитися з місцевою знаттю та військовим класом. Османи брали представників військового класу собі на службу, за винятком тих, хто відкрито опирався їм, і таким чином у Болгарії, Сербії, Албанії, Македонії та Фессалії вони утримували на службі кількатисячні місцеві війська, відомі під слов’янською назвою «войників». Вони задовольнялися правом на використання фіксованої ділянки державної землі, були звільнені від сплати податків і служили вояками в бойових частинах османської армії. Волохи, сербські християни-кочовики, також були звільнені від сплати певних податків в обмін на службу прикордонною сторожею та в загонах для рейдерів на ворожі території. Багато солдатів, набраних із васальних держав, служили в османському війську під командуванням своїх князів та сеньйорів, не приймаючи ісламу». Так стверджує один із найавторитетніших дослідників історії Османської імперії класичної доби.

Щоб читач краще уявляв собі реальний зміст вислову «яничари — раби султана», варто зазначити, що ці «раби», а надто після того, як їм було дозволено мати власну справу і збагачуватися, настільки зміцнили свій політичний та економічний вплив, що, траплялось (і це не було рідкістю), скидали, зводили на трон і навіть вбивали самих султанів, організовували державні перевороти! Так, задушили тятивою лука султана Ібрагіма (1648 р.), зарізали султана Османа ІІ (1622 р.), і це — лише два приклади; насправді у ХVII—XVIII ст. такі випадки аж ніяк не були поодинокими. Проте логіка історії водночас полягала і в тому, що, певною мірою домінуючи в уряді, змінюючи султанів, отримуючи нові й нові посади та великі гроші, яничари поступово, крок за кроком, втрачали майстерність воїнів, перетворюючись на таких собі звичайних ділків, чиновників, а то й хабарників. Врешті, це й спричинило ліквідацію інституції яничарського війська 1826 року.
А як щодо феномену «українського яничарства», блискуче розкрито Романом Іваничуком у романі «Мальви»? Це — велика, болісна і страшна тема. Але тема для окремої розмови. Дуже важкої.

Ігор Сюндюков

Переглянуто 100 разів