Ліна Костенко. Ліна. Триста поезій. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
Щодо інтимної назви цієї книжки, «Ліна». Видавець зауважив, що це «натяк на лірику і ніжність», і що, мовляв, у нашій культурі бракує частотності цитувань, тому коли ми щось хочемо процитувати, то цитуємо або радянські фільми, або російську літературу. Натомість, Ліна Костенко, остання з епічних поеток, якнайкраще підходить для цитації.
Утім, чи цитують її сьогодні? «Де ж мого слова хоч би хоч луна?» – питається, авторка «300 поезій». І згадується при цьому самий лише Тарас Шевченко: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло».
Хай там як, але до збірки «полеглих» у ній віршів, «найповнішого вибраного поетеси за часів Незалежності», улюбленої української авторки кінця другого - початку третього тисячоліття, увійшли найвідоміші її твори з різних періодів творчості – від ранньої поезії до сьогодення, а також уривки з романів та поем. «Поет не буде ширмою для вбивць…», «Берестечко», «Маруся Чурай» – тодішня Ліна Костенко вважалася розумом, честю і совістю нашої епохи. Натомість, сьогодні у гіпертрофованій повазі до шістдесятників вчувається щось ірраціональне. «Мені здається, що ця книжка має бути в кожній родині», – фантазує видавець «300 поезій», і навряд з якихось ідеологічних причин, адже віра у націонал-більшовизм тодішніх українських інтелектуалів у нинішній прагматичний час не витримує жодної критики. Скоріш за все, спрацьовує магія імен і назв, якими зазвичай оперують патріоти-видавці, згадуючи ревізію морально-етичних цінностей, яка відбулась у далеких 1960-х роках. Можливо, у контексті майбутніх нагород змінить свою думку на український світ і нобелівський комітет - якщо включить ностальгію до переліку своїх «відбіркових» чеснот.
Іван Драч. Соняшник. Поезії 1960-1970 років. – Х.: Фоліо
У своїх поетичних симфоніях і поемах, де зазвичай оспівувалась роль прогресивного людства, громадянський обов'язок і високі естетико-гуманістичні принципи виховання, Іван Драч завжди виглядав таким собі незламним Прометеєм, чиєю печінкою-совістю вдавилися орли шістдесятницького алкоголізму. Поет і патріот, людина і депутат, до недавнього часу він тихо доживав свою славу в грімкому парламенті. входячи до першого, ще беззубо-ліберального «письменницького» складу Верховної Ради. Що ж до творчості, то у недалекому минулому він гнівно споглядав інтелектуальне нутро народної історії («Шабля Богдана Хмельницького»), керував світовими політичними процесами («Зоря і смерть Пабла Неруди»), залишаючись поетом і громадянином, політично підкованим і національно короткозорим.
Формально «бунтарська» поетика його дебютного «Соняшника» (1962), «Протуберанців серця» (1965) і «Балад буднів» (1967) лише наслідувала заборонених в ту пору символістів з футуристами. Іноді її вистачало лише на одіозні назви на зразок «Балади ДНК – дезоксирибонуклеїнової кислоти» чи «Жартівливої балади про теорію відносності». Адже часи були такі, що навіть сам автор визнавав: «Я пам’ятаю, Ленін пильно стежив / за кожним моїм порухом і поглядом, / І він сказав, як смертнику, мені: “У Сонці Правди – ніж. Лети туди. / Врятуй планету. Сонце порятуй».
Цілком можливо, що саме за порятунок всього світу, який, на щастя, не вдався, поету варто вручити найбільшу поетичну нагороду.
Юрій Андрухович. Рекреації. Як ми вбили Пятраса. – Х.: Фабула
У 1990-му році, коли писався цей культовий роман, до Свята Воскресаючого Духу, на який у ньому їде весела компанія українських поетів, залишався якийсь рік. Утім, до того часу, коли широка громадськість в Україні, не кажучи вже про жертовну нашу діаспору, змогла спокійно, без трепету душевного і здригання національно-патріотичних підвалин, сприйняти факт виходу друком «Рекреацій» Юрія Андруховича, було ще далеченько.
Згадаймо, ким був Андрухович на початку 1990-х років. Ким як не справжнім літературним скандалом, бурею в склянці з дистильованою водою, тобто на шпальтах впущеного в Україну діаспорного журналу «Сучасність», де вийшов його перший роман? Обурені читачі погрожували припинити передплату, подати до суду за моральні збитки, врешті-решт, просто повіситися (як погрожувала одна поважна пані), якщо редакція не припинить публікацію непристойного чтива.
Що ж такого було в «Рекреаціях», що аж так збурило громадськість? Невже таки кепкування з національних святинь, ганьблення славної пам’яті дідів-прадідів і знущання з тієї самої діаспори у вигляді головного злодія, що везе наших друзів «крайслером-імперіалом» до славного міста Чортополя? І що в ній залишилося для нас сьогодні, коли доба постмодернізму минула, ігрища в літературі та кіно в стилі «Ми з майбутнього» вже мало кого обходять, а про горезвісний путч, який Андрухович передбачив у своєму романі, в Україні вже взагалі ніхто не пам’ятає. Натомість в Європі автора роману знають давно і надійно, тож найвища літературна премія, нехай навіть «за мир у всьому світі», сподіваємося, не за горами.
Оксана Забужко. Вірші: 1980-2013. – К.: Комора
Епоха «незалежності», коли старі сакральні речі втратили свою цноту, а нові цінності ще не склалися, для Оксани Забужко, яка вкотре тасує колоду своїх програмових текстів, не була трагедією. Саме про це свідчить нова збірка її старих поезій.
Не трагедія, насамперед, тому, що, по-перше, у самій збірці, крім текстів, які публікувалися у поетичних книжках «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000) та «Друга спроба» (2009), увійшли й нові вірші, а також старо-вибрані поетичні переклади різних років (з Р.-М. Рільке, Сільвії Плат, Ч. Мілоша, Й.Бродського та ін.). По-друге, не надто страшна ця подія тому, що досвід сучасного прочитання давніх поезій Забужко вкотре доводить – сучасна українська література з усім її філософським апаратом вперто пасує перед лицем безпосереднього внутрішнього досвіду і глибокого почуття. Тому сьогоднішня сатисфакція авторки щодо видання її власного поетичного доробку – ніщо інше, як чергова «друга спроба» (так називалась попередня збірка Забужко) відновити жанрову справедливість. Мовляв, усі призабули, що, крім прози-публіцистики, вона колись писала непогані вірші.
Утім, будь-якої «поетичної» нагороди їх авторка заслуговує за громадську позицію, уміння творити середовище, бути знаковою фігурою для своєї епохи, яка, на жаль, потроху забувається в прозі сучасних буднів.
Сергій Жадан. Біг Мак. Перезавантаження. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля
За белетристикою поетичного «голосу покоління 90-х», зібраною у цій «перезавантаженій» збірці оповідок, можна зрозуміти, як саме її автор «вичерпав» усі наявні в «незалежному» середовищі теми і не зміг творити значущі «для покоління» образи, що й стало свого часу основною причиною незадоволення життям і виїзду до студентської Європи. Ніби як на підкорення світу і за новими враженнями.
«Кожен, хто прагне освоювати чужий світ і чужу культуру, – підсумовував Гадамер, – мусить шукати можливість заглибитись в іншу мову». Але яке було засвоєння у наського люду? «Всі враження зводилися до кількох сортів місцевого пива, до двох-трьох цілодобових ганделиків зі спиртним і до фізій кількох чуваків, які продавали нам гашиш», – звітує Жадан про ці часи. Утім, кожен письменник входить у світове визнання крізь свої «національні» двері - хоч би якими вузькими вони були. І Жадан періоду «Біг Мак» насправді їздив на підкорення нового жанру і нової Європи. Але чи відбувся роман із новою реальністю? «Мені не завжди вистачає терпіння аби звести до купи все, що зі мною відбувається, – визначається автор збірки, – тоді я просто чекаю, коли все зведеться до купи само собою».
Таким чином, перший «роман» Жадана, про появу якого він попереджав, пускаючись в мандри, і який складається з кількох новел, об’єднаних емігрантською тематикою, - це реакція автора на реальність 90-х. Без вишуканих форм і переймання сюжетними перипетіями. Знов-таки, активна громадська позиція, підкріплена текстами останніх років, і дружба з істеблішментом шевченківського комітету цілком можуть стати сходинкою до більш високих преміальних нагород.
З блогу Ігора Бондар-Терещенка, письменника
