Питання про міфічну Атлантиду не дає людям спокою більше двох тисячоліть. Де її тільки не шукали, які гіпотези не вигадували. Думали, що Атлантиду знищив астероїд десь в Атлантичному океані. Згадували вибух гігантського вулкана Санторін на острові Ферра у східному Середземномор’ї близько 1500 р. до н.е. Пошуки велися і поблизу Американського континенту, і в Тихому океані, і під льодами Арктики й Антарктики.
З чого ж починати пошуки Атлантиди? Насамперед з інформації, яку дає першоджерело: діалоги «Тімей» Платона. Серед декількох абзаців, присвячених Атлантиді, лише два аспекти вказують на її місце розташування:
1) за Геркулесовими стовпами;
2) за протокою.
Тривалий час істинним вважалося наступне трактування цих аспектів: Геркулесові стовпи – це скелі на європейському та африканському берегах Гібралтару, а сам Гібралтар – це протока, про яку писав Платон. Здавалося б, все сходиться. За Гібралтаром – величезні простори океану, де і могла бути Атлантида. Однак століття пошуків так нічогісінько і не дали. Жодних натяків на найрозвинутішу цивілізацію людства. Однак, можливо, саме у Геркулесових стовпах і міститься розгадка..
Справді, у часи Платона саме Гібралтар називали Геркулесовими стовпами. Але якщо Платон посилається на давнішу оповідку, то вона може відноситися до того періоду, коли греки нічогісінько про Гібралтар не знали, а Геркулесовими стовпами називали протоку Дарданелли, що відділяє Егейське море від Мармурового. Якщо подивитися на питання Геркулесових стовпів з цієї точки зору, то за ними буде Чорне море. Здавалося б, а що Атлантиді робити у нас під самісіньким носом? Однак найцікавіше буде попереду.
Дослідження Чорного моря почалося не з огляду на пошуки Атлантиди. Його просто досліджували за принципом «а раптом щось знайдемо». Масло у вогонь підливали шукачі Ноєвого ковчега. І ось перші ознаки катастрофи, відомої як Всесвітній потоп, знайшла радянська експедиція на судні «Акванавт» у 80-ті роки минулого століття. Біля узбережжя Криму їй вдалося витягнути з глибини донних відкладень – це більше 100 м – коріння рослин і раковини молюсків, які належали жителям не солоних, а прісних вод. Знахідка означала, що за часів останнього обледеніння в Європі Чорне море було прісноводним озером. Але приблизно 18–15 тис. років тому на планеті почалося глобальне потепління. Через тисячоліття тала вода льодовиків наповнила океани, і їх рівень піднявся. Те саме відбулося і в Середземному та Егейському морях, сполучених з океаном. Висока вода, подолавши природну перешкоду, що відділяла Егейське море від низовини на стику Азії та Європи (природна дамба, тепер Босфорська протока), з нестримним натиском спрямувалася в прісне озеро, перетворивши його на солоне Чорне море. З часом морські води «прорізали» в суші протоки Дарданелли і Босфор.
Час початку катастрофи вдалося визначити достатньо точно. Керни, одержані експедицією при бурінні дна біля берегів Криму, показують, що знахідки, які відносяться до морської флори, з’явилися тут 7500 років тому, а глибші і, значить, більш стародавні шари дна Чорного моря містять вже залишки прісноводих тварин і рослин. До речі, такий самий час зникнення прісноводих молюсків та інших тварин, що живуть у воді, визначила і група французьких учених, які проводили буріння в дельті Дунаю. Тут же вони знайшли під водою глиняні хатини, примітивні вівтарі, печі, кошари – в них тримали невеликих тварин, найімовірніше, свиней.
Подібні до цього підтвердження одержало біля турецького узбережжя Чорного моря німецьке експедиційне судно «Північний горизонт», яке у вересні 2000 р. біля міста Синоп спустило на дно батискаф, обладнаний телевізійною камерою. На глибині 95 м в поле зору камери потрапив невеликий шматок дерева, потім батискаф перетнув лінію берега прісноводого озера. Далі подолав русло річки, також поглиненої морем, наткнувся на стовбур дерева, що стирчить з ґрунту, схожий на стовп зруйнованої споруди. Все побачене дало дослідникам підставу з упевненістю заявити: «В цьому місці дна Чорного моря колись жили люди».
А за кілька днів підводний робот, що вивчав зону дна в 20 км від берега, роздивився предмети правильної форми – з намулу стирчало квадратне каміння, поряд лежала балка. Сумнівів не залишалося: знайдені залишки хатини кам’яного віку. Коли знахідки підняли з дна на борт, з ґрунту дістали шматочки деревного вугілля – безперечний доказ того, що колись на цьому нині покритому морською водою місці палало багаття. Це були перші кроки вчених, які дали багатий ґрунт для серйозніших досліджень. І ці дослідження не забарились.
Американські вчені-геологи з Колумбійського університету США Волтер Пітман та Вільям Райян (Walter Pitman and William Ryan) ще в 1998 р. видали книгу під назвою «Ноїв потоп» («Noah’s Flood»), в якій стверджували, що Чорне море набуло своїх теперішніх берегів порівняно недавно. Дослідники припускають, що приблизно 12 тис. років тому (саме на кінець останнього льодовикового періоду) рівень води у Світовому океані внаслідок танення грандіозних мас льоду і снігу почав підніматися. Загалом піднявся і рівень води у Середземному морі. Процес цей був тривалим, але неспинним. Врешті солоні води з Середземного моря (через моря Егейське та Мармурове) прорвали Боспорський перешийок і виром накотилися на благодатну Боспорську долину, що нині є дном Чорного моря. За припущенням авторів «Ноєвого потопу», власне ці події стали основою оповіді про біблійний «Всесвітній» потоп часів Ноя (крім знаменитих описів «Всесвітнього потопу» в Біблії, є ще згадки в Торі й Корані, існує також щонайменше десять давніх писемних свідоцтв цієї події (разом з усними переказами – до 250). Це грецькі та римські «Девкаліон і Пірра», ірландські легенди про королеву Цесер. Найдавніша згадка – у вавилонській «Поемі про Гільгамеша», написаній на межі ІІІ–ІІ тис. до н. е.
Вслід за Пітманом та Райяном до справи взявся найвідоміший у світі морський археолог Роберт Баллард, який уславився тим, що знайшов «Титанік» та сотні античних кораблів. (В травні 2006 року він брав участь в Українсько-Американській підводній археологічній експедиції “Чорноморська експедиція-2006”). Він здійснив кілька експедицій до Чорного моря. Найбільша з них — у 2003 р. під керівництвом Фредеріка Хиберта, професора археології Університету Пенсільванії. У результаті експедиція вартістю у п’ять мільйонів доларів мала приголомшливий успіх. Завдяки знайденим решткам будівель на дні Чорного моря і їх датуванню VI тисячоліттям до н.е. вдалося довести, що попередні версії, висунуті ще радянськими археологами про вік затоплення акваторії Чорного моря – 9 тис. років до н.е., були невірними. Балларду також вдалося точно встановити берегову лінію прісноводного озера, яке було затоплене водами Середземномор’я. Вона значно відрізняється від берегової лінії, поданої попередніми дослідженнями. Баллард установив, що озеро було значно меншим, ніж вважали його попередники. Раніше вважалося, що затоплено було тільки незначну площу півночі сучасного Чорного моря та Меотійську долину (сучасне Азовське море). Насправді виявилося, що затопило більше половини всієї акваторії Чорного та Азовського морів. Разом із знайденими рештками будівель це дає можливість припустити, що під воду могла піти ціла держава. Адже очевидним є те, що на теперішньому дні Чорного моря жили люди. І це доконаний факт. А значні затоплені площі дають змогу уявити розмах цивілізації у колись благодатній долині з кліматом, про який тепер можна тільки мріяти.
Як же відбувалися ті далекі події і який вони мали наслідок для історії Європи та Азії? Зібравши воєдино всі відомі науці факти про те, що відбулося 7,5 тис. років тому, американські геологи В. Пітман і В. Райан зуміли реконструювати події. От як це було. З потужністю в 200 Ніагарських водоспадів потік з Середземного моря розчистив собі прохід між Азією та Европою. Близько року тут стояв неймовірний гуркіт – вода спадала з висоти 120 м. Озеро, перетворюване на Чорне море, вийшло з берегів і затопило колосальні площі суходолу, здебільшого північно-західне узбережжя. Поряд з Чорним утворилося нове, Азовське море. На сході води підійшли до Кавказького хребта.
Не менше 300 днів лилися води через долину, де тепер розташована протока, що сполучає Чорне і Мармурове моря. Щодня через неї протікало 50 куб. кілометрів води, і рівень Чорного моря щодоби піднімався на 15 сантиметрів. На північному і західному його побережжі, дуже пологому, катастрофа набула справді трагічного характеру. За добу тут вода могла просуватися на 400 м.
Коли в Босфорі звалилася природна дамба, племена, що населяли схід Європи, зазнали серйозних змін у своєму житті. До них першими прийшли люди, що врятувалися від потопу. Вони принесли з собою нове для європейців знання і майстерність – хліборобство, виготовлення глиняного посуду. Тому цілком обґрунтовано можна сказати, що катастрофа, яка сталася 7500 років тому на стику Європи й Азії, різко змінила доісторичне буття людини в цих і сусідніх з ними місцях.
Скільки людей мешкало на дні сучасного Чорного моря до потопу? За даними археологів, ці землі були густозаселені, села стояли одне від одного приблизно на відстані чотирьох кілометрів. І це не дивно: перехід до обробітку ґрунту в два десятки разів збільшив кількість жителів. Водночас густина населення мисливців і збирачів у Середній Європі була тоді нікчемно малою: одна людина на 10 кв. км – значно менше, ніж у нинішній Сахарі. Скільки ж землеробів було захоплено потопом у районі Боспору? Приблизні підрахунки говорять про 200 тисяч (на той час мало не половина Європи, якщо не більше).
Вигнані потопом з Причорномор’я люди, що врятувалися, принесли до Європи не тільки розповіді про пережиті жахи, але і своє мистецтво вирощувати зерно, пекти хліб, робити глиняне начиння. Розповсюдження землеробства стало благом для Європи – її населення почало швидко рости. У Середній Європі переселенців зустріли густі ліси, де 30-метрові липи не пропускали сонячного світла до землі. Кам’яними сокирами вони розчистили площі для вирощування злаків. Їхнє просування Європою було стрімким – недарма вже давно викликає у дослідників здивування та швидкість, з якою розповсюджувалася по Європі майстерність стрічкової кераміки. Зі знайдених слідів її переміщення історики підрахували: на оволодіння континентом пішло неповних 200 років. Німецький учений, що присвятив себе вивченню доісторичної людини, Томас Франк визначив цей факт як «феномен, що являє серйозну проблему» для науки.
Раптовий грандіозний катаклізм віддрукував у свідомості людей масовий переляк. Ті, що врятувалися від потопу, назавжди запам’ятали жахливі дні і ночі втечі від води, що мчала за ними. Про пережите ці люди, природно, розповідали всім, кого зустрічали на своєму шляху. А їх нащадки понесли в наступні покоління розповіді про катастрофу, які з часом неминуче обростали міфами і легендами – про невблаганну злу стихію, про загибель цілих племен, про покинуті місця, де тепер гуляли хвилі.
Чи може бути територія, затоплена 5,5 тис. років до н.е., тією ж таємничою Атлантидою? Цілком імовірно. Тоді яке відношення до України мала ця подія, а найбільше – еміграція «атлантів»? Хлібороби-«атланти» пішли також на північ – там простягалася рівнина лісостепу з чорноземом, де їхня хліборобська традиція могла бути продовжена і розвинена. Хто ж населяв до потопу землі України? Насамперед, слід згадати Буго-Дністровську культуру, яку багато вчених вважають попередницею Трипільської культури. Тут принагідно варто згадати давнє святилище «Кам’яна могила», в одному з гротів якого знайдено текст першого у світі договору про створення держави (Аратта?). Чи не договору «атлантів» з місцевими племенами?
Стосовно того, як «атланти» могли називати своїх північних сусідів, цікаво розглянути етнонім «сівер», який у греків завдяки переходу з мови групи сатем на мову групи кентум став «кімер» (чергування «с» – «к» та «в» – «м»). Саме слово «сівер» у слов’янських мовах з найдавніших часів означало «північ» та все, пов’язане з північчю. Сьогодні маємо всі підстави припускати, що у допотопні часи жителі дна Чорного моря (благодатної долини) могли називати своїх північних сусідів «сіверами». Частина цих північних сусідів протягом наступних століть емігрувала до межиріччя Тигру і Євфрату і стали шумерами (сумери/сімери/сівери).
