...Вранці над Михалковим пройшла сильна буря. Пополудні небо розпогодилося. Двоє дівчат-сиріт Катерина і Настя гнали дорогою на пасовище корови і кілька овець — єдиний набуток матері-вдови. Як дійшли до половини дороги, то помітили на ній вимулену дощем калабаню, на дні і по боках якої щось жовто світилося. Обрадувані тим, що натрапили на щось незвичайне, дівчата збігли згори до мами з вісткою про цю знахідку. Зацікавлена мати побігла з ними до місця і, побачивши багато якихось металевих предметів, почала випорпувати їх з глини і збирати до подолу. Вона сподівалася, що ці блискучі бляшки і дроти можна буде вигідно продати.
Першому вдова показала знахідку Мошкові Блюму, власникові магазину в сусідньому селі Ушці. Але він пообіцяв дати за предмети лише 50 центів і то наступної весни.
Вдова була переконана, що скарб вартує більше грошей, тому відмовилась. Та лишень вона вернулася додому, як почалося справжнє розслідування. Оскільки скарб було знайдено на гмінній — державній землі, то справою зайнявся війт Михалкова Грицько Ткач, секретар гміни Іван Карпінський і ксьондз Люшпінський з сусіднього села Філіпковичі. Вони зрозуміли, що скарб може бути дуже цінний, і подалися з ним до Борщева. Тільки тут з допомогою ювеліра, пізнали, що речі зроблені з дорогоцінного металу. Власник млина в Борщеві Мечислав Борковський тут же виїхав до Львова і звернувся за порадою до кустоша Музею Дідушицьких Владислава Зонтака. Той одразу виявив бажання придбати скарб для Музею. Оформив у намісництві документи, щоб боршівське староство не дало скарбу попасти в інші руки, і виїхав до Михалкова. Він закупив багато золотих предметів від селян, в тому числі і вдови. Коли розбіглася по околиці вістка про знайдений скарб, почалося масове шукання золота.
Уздовж дороги, де було знайдено блискучі бляшки, викопували ями, пересипали глину і вивозили на тік, де промивали. Але знаходили тільки вимиті водою дрібні намистини. Роком пізніше власник Музею Т. Дідушицький, який на той час мешкав у Заліщиках, купив для Краківської Академії одну підвіску і частину золотого дроту.


З приходом зими в розбурханому золотою лихоманкою Михалкові нарешті запанував спокій. Вдова розбагатіла, набула маєток і могла віддавати своїх дочок заміж. А Михалківська гміна стала багатшою на 2000 крон, з яких кожен бідний селянин мав право позичити грошей. Двадцять років пізніше, під час ремонту тої самої дороги, яка щовесни розмивалася талою водою, Василь Лякущак з Михалкова під час земляних робіт натрапив на кілька золотих намистин. Під натиском родини і свого товариша Степана Руснака він вирішив спробувати щастя в розкопках. Він логічно припускав, що ті намистини були вимиті з якоїсь великої купи золота. Після полагодження формальностей з війтом Василь Лякушак і Степан Руснак дістали дозвіл копати на гмінній землі і 19 травня почали розкопки 27 метрів нижче від місця знахідки першого скарбу. Василь першим натрапив на золоті предмети, що лежали в купці на глибині 40—50 см. Ошелешені від щастя, хлопці почали квапливо збирати їх до мішка, пхати за пазуху і в кишені...
Щоби закріпити претензії гміни на скарб, війт Михалкова повідомив повіт у Боршеві про знахідку, а жандармерія вислала до староства листа, в якому подала імена тих осіб, які розкрадали золото. На щастя, власники золотих предметів «постаралися» позбутися їх швидше, ніж почалося слідство. Кілька золотих речей спродали за безцінь євреям. Степан Руснак, який назбирав найбільше золотих виробів, зателеграфував до В. Зонтака у Львові і повідомив про відкриття другого скарбу.
22 травня був у Михалкові і закупив для Музею Дідушицьких золоту діадему у вигляді прямокутної смуги (довжиною 67 см шириною 5 см) з фігурним орнаментом (3,5 см висотою) і 39 золотих сферичних намистин, дві фібулі-застібки у вигляді вовка з хижо роззявленою пащею — та у вигляді граціозної лані з повернутою назад головою.


Василь Лякущак продав М. Борковському за 1600 крон одну зім'яту чару, віддерту обкладку від іншої чари, великий уламок золотої бляхи і кілька менших у формі трапецій. Вага офіційно придбаних скарбів становила 7,5 кг золота (Пастернак Я. Археологія України, Торонто, 1961, с 441-442.)
До 1939 року Михалківські скарби як власність Музею Дідушицьких зберігалися в одному з львівських банків. Сьогодні можна оглянути лише майстерно зроблені гальванокопії Михалківських скарбів, які виставлені в експозиції Львівського історичного музею.
Багато речей з Михалківських скарбів потрапило у приватні колекції, а також в музеї Відня, Будапешта і Берліна. Наприклад, у Природничому музеї у Відні зараз зберігається одна ціла мисочка-чара і два уламки іншої, манжетовидний браслет, звій тонкого дроту, 207 намистин, великий дармовис у вигляді оберненої пірамідки з кулькою внизу, одна ціла прикраса у вигляді нашивної бляхи і три уламки іншої (Пастернак, 1961, с 442 список за автопсією Я. Пастернака).


Вже в перших публікаціях про Михалківський скарб висловлювалась думка, що частина з цих речей входила до парадної кінської упряжі, а частина — до предметів культу (Петрушевич А. Михалково-Днестрянський клад. Слово, Львів, 1878, чч. 93, 94, 98; Пастернак Я- Коротка археологія західно-українських земель. Львів, 1932, 31, табл. VIII, 2).
До першої з них відносили вигнуті круглі і чотирипелюсткові золоті бляхи-фалари, які на зворотному боці мали по 2-3 масивні петлі (зверху, зліва і справа). Петлі служили для прикріплення блях до ременів кінської упряжі. Приналежність фаларів до кінського спорядження підтверджується також їх зображенням на стародавніх пам'ятках мистецтва. Фалари поміщали на нагрудні і бокові ремені упряжі коней найбільш багаті і впливові особи того часу: воєначальники, вожді та жерці. Про існування подібних прикрас кінської упряжі на Пелопоннесі у V-VI ст. до н.е. свідчить Ксенофонт. В описі зустрічі спартанця Агесілая з сином перського сатрапа Фарнабаза Ксенофонт пише: «Агесілай прийняв дар і дав взамін дві розкішні бляхи, знявши їх зі збруї коня свого секретаря Ідея». (Ксенофонт. Греческая история. М., 1959, IV, І, с 39).
Друга частина речей зі скарбу могла використовуватись під час культових церемоній.
Свідченням цього є зображення бичачих рогів і солярних (сонячних) знаків на діадемах. Побутове використання подібної символіки, пов'язаної з магією родючості, сумнівне. Серед знайдених речей були й руків'я кинджалів, чаші, чотири злитки і понад дві тисячі намистин. Нагромадження в одному місці таких величезних багатств могло бути наслідком вдалого військового походу або ж виконувало роль «золотого запасу» — казни місцевих племен.


Хто і з яких причин закопав у берег Дністрової кручі ці скарби, напевне, ще довший час залишиться нез'ясованим. Поки що, знаючи приблизний час виготовлення скарбів (великих розходжень у датуванні немає: символіко-реалістична манера трактування образу звіра, яку ми бачимо на зооморфних фібулах, а також дугоподібна форма фібул-застібок з трапецієвидним приймачем було поширене лише протягом короткого часу з VIII по VI ст. до Нар. Хр. (у Пастернака 600—550 pp. до Нар. Хр. — Пастернак, 1961, с 442) у землеробських культур Карпато-Балканського регіону, можемо в загальних рисах відтворити історичну ситуацію, яка тоді склалася на Західному Поділлі.
До недавнього часу Михалківські скарби пов'язували з культурою племен типу Гава-Голігради, яка наприкінці XII — до початку VII ст. до Нар. Хр. займала землі теперішньої Трансільванії, Східної Словаччини і карпато-придністровських районів Заходу України (Свешников И. К. О символике вещей Михайловских кладов. Советская археология, 1968, № 1, с. 10—27). Підставою для того послужили близькі аналогії до окремих михалківських блях і підвісок серед золотих виробів скарбу з Фокору, який синхронізується з пізніми пам'ятками культури Гава-Голігради. Проте в Михалківському скарбі були і пізніші за часом виготовлення вироби (за якими і визначається кінцева дата будь-якого скарбу), зокрема дуговидні застібки з трапецієвидним приймачем, а також зображення голівок драконів у вигляді тетраскела на зооморфних фібулах, які у культурі Гава-Голігради невідомі, зате відомі у культурах наступного періоду, коли викристалізувалася культура племен, які у Геродота названі агафірсами.
Найбільш докладні відомості про них знаходимо у Геродота, який в описі племен Причорноморської Скіфії зауважує, що на північному заході скіфи-аротери (гр. «землероби») межують з гірськими племенами агафірсів і що межею між цими двома племенами є середня течія Тіраса-Дністра (цит. за: Доватур А. И., Каллистов Д. П., Шишова И. А. Народы нашей страны в «Истории» Геродота. Тексты, перевод, комментарии. М., 1982, с. 141). З країни агафірсів, пише історик, витікають ріки Маріс (Муреш), Пората або Пірет (Прут). На підставі цього археологи майже без вагань локалізують агафірсів у Карпатських горах і в прилеглих зонах Подністров'я. Так, Б. О. Рибаков поміщує агафірсів від витоків ріки Муреш у Трансільванії до Верхнього Подністров'я в Прикарпатті (Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. М., 1979, с 125—126), а М. І. Артамонов відводить агафірсам всю східну частину Прикарпаття (Артамонов М. И. Киммерийцы и скифы. Л., 1974, с. 128, 131). Англієць Е. Ейхвальд відсуває агафірсів на північний захід, вміщуючи їх у Галичині. Між Карпатами і Дністром розміщає агафірсів і Ю. К. Колосовська (Колосовская Ю. К. Агафирсы и их место в истории племен Юго-Восточной Европы) (ВДИ, 1982, № 4, с. 55—56, 67).
Агафірси — єдине з племен, якого остерігались скіфи. Коли біля 512 р. до Нар. Хр. в причорноморські степи вторглись полчища перського царя Дарія з метою покарати скіфів за їх грабіжницькі походи і Мідію, то царі скіфів вислали послів по допомогу до всіх сусідніх племен, в тому числі і до агафірсів (Геродот, IV, 125). Гелони, будини і савромати погодилися вислати свої загони на допомогу скіфам, але агафірси відмовили, мотивуючи тим, що не вступлять у боротьбу доти, поки перси першими не нападуть на їх країну. Скіфи ж, почувши від посла таку відповідь, почали відступати на Подністров'я, заманюючи персів у землі агафірсів. Але останні не підпустили скіфів навіть до своїх границь. Достатньо було вислати глашатая до скіфів, щоби ті відмовилися від своєї затії (Геродот, IV, 125; Рыбаков, 1979, с. 94).
Агафірси були сильні своїм військом, яке складалося в основному з піших загонів, тоді як «скіфи були ополченням кінних лучників і повертали назад зі страху перед піхотинцями» (Геродот, IV, 128). Крім того, агафірси мали позад себе важкопрохідні Карпатські гори з ущелинами й проваллями, в яких розгорнути основну силу свого війська — кінноту скіфи не могли. Цікавим є і ряд чисто пізнавальних відомостей про звичаї і обряди агафірсів, зафіксованих стародавніми істориками і філософами.
Більшість з них сходилася в думці, що звичаї агафірсів дуже подібні до звичаїв фракійців (Геродот, IV, 104). Ця подібність виявилась, наприклад, у спільності жінок, татуюванні тіла (Геродот, V, 6), а також звичаї фарбувати волосся у синій колір, що, на думку В. Томашека, було можливим лише у тому випадку, якщо агафірси були світловолосі. Навіть залишки первісного шлюбу поставлені їм в заслугу: «жінками агафірси користуються спільно з тим, щоби всім бути братами між собою і рідними і не викликати один в одного ні заздрощів, ні злоби» (Геродот, IV, 104).
Про фарбування агафірсами в темно-синій колір свого волосся повідомляють також історики римського часу: Помпоній Мела (II, І, 10), Пліній (НН, IV, 12), Солін (15,3), Амміан Марцелін (XXXI, 2, 14) — (цит. за: Колосовская Ю. К. Агафирсы и их место в истории племен Юго-Восточной Европы) (ВДИ, 1982, № 4, с. 56). П. Мела, зокрема, писав, що агафірси покривають татуюванням лице і тіло так, як наказують старійшини. Отже, татуювання було перш за все показником знаті: чим вище був статус агафірса, тим щільнішим, темнішим і густішим було татуювання (на червоно-лакових вазах V ст. до Нар. Хр., на яких зображені фракійські жінки, бачимо татуювання на шиї, руках, стопах ніг, а іноді й на обличчі. Татуювання мало вигляд зигзагоподібних, хвилястих або пунктирних ліній, а також розеток, у вигляді зірочок, хрестів та меандра. На руки наносились також зображення змій, козуль, оленів, зайців).
Татуювання пов'язується в деякій мірі з орнаментальними мотивами Михалківських скарбів, які ми, наприклад, бачимо на зооморфних застібках. Крім того, на діадемах і кінцях браслетів з Михалкова зображено роги барана. Цей мотив, як і пластичне відтворення баранячих голівок, а то й цілих фігурок барана, був відомим магічним символом від найдавніших часів. Разом із згаданими вище символами сонця — такий орнамент характеризував культ богині родючості .
Арістотель доніс до нас ще одну цікаву особливість агафірсів. Він пише про них, як про народ, який ще живе в його час і у якого в звичаях є завчати свої закони і співати їх у вигляді пісень. Арістотель запитує: «Чому знають закони ті, у яких вони співаються?
Тому, що перш ніж стала відома писемність, закони співали, щоби їх не забувати, як це до цих пір у звичаях агафірсів». Але, якщо агафірси співали свої закони, то очевидно, закони були складені в метричній формі і були частиною усного епосу агафірсів.
Велику роль серед агафірсів відігравали служителі культу - жерці. Жрецька каста, як і вся племінна верхівка, була багатоступінчастою, ієрархічною. На її чолі стояв верховний жрець, який був другою після вождя особою. В часи Геродота таким був Залмоксис. Верхівку жрецтва складали так звані «полістаї» (дослівно — «найбільш знатні», «найдостойніші»). Були і віщуни — целібати, які ніколи не жили з жінками.  Вони поділялись на дві категорії: теосебів — шанувальників бога, і капнобатаїв — віщунів майбутнього. Цим вони нагадують скіфських женоподібних мужів — енаріїв які ворожили на лозових прутах та липовій корі). „Агафірси, — пише Геродот, — найбільш витончені із племен і дуже охоче, носять золоті прикраси” (Геродот, IV, 104). Золото у агафірсів — священне, воно — уособлення сонячного божества. Жрець, який охороняв золото, був наділений магічною здатністю керувати вітром і дощами, а тому зобов'язаний був піклуватися про врожай. В певні дні року жрець мусив доводити свою силу неспанням біля священного золота. Якщо він засинав, його карали морили голодом. У всі інші дні сон біля священного золота був магічним актом, який наділяв сплячого жреця божественною силою (Раевский Д. С. Очерки идеологии скифо-сакских племен. М., 1977, с. 87, 122).
Не можливо без певного застереження стверджувати, що Михалківські скарби були тим «священим золотом». Але, знаючи приблизно час створення цих цінностей, місце, де вони були знайдені, а також історичні відомості про ставлення місцевих племен того часу до золотих виробів, можемо припустити, що частина цих виробів (принаймні та, що виділена в групу культових) використовувалась під час священнодійств із золотом, описаних давніми авторами.
Можливо це лише гіпотеза, але сам характер тих племен, їх романтичність, за описом Геродота і інших авторів, мистецтво, надзвичайне відчуття природи дозволяють припустити, що мистецькі шедеври Михалківських скарбів могли створити саме такі племена.