Чомусь вкрай мало сьогодні є краєзнавчих й лінгвістичних досліджень з історії назв наших місцин, урочищ та річок. Може тому, що стали модними різноманітні грандові проекти, насичені сучасними термінами, такими як: інновації, модифікації й багато чим іще. Але ті ж сучасні розробки саме й передбачають відмову від технічно й морально застарілих, руйнівних технологічних процесів індустріальної ери ХХ століття, і відбудови багатьох напівзабутих: традиційних, самовідновлюваних, природозберігаючих технологій, - тож інтерес до власних першоджерельних знань мав би збільшуватися. Доволі часто від багатьох: екскурсоводів, науковців, чи по-сучасному - експертів доводиться чути, що мовляв, населені пункти Бердянщини були засновані “бєглымі крєпастнымі” - а зовсім не козацькими родами, на місцях козацьких же зимівників і хуторів Кальміуської паланки вольностей Запорозьких, які переміщувались через брак землі в інших місцях, а хтось з них - може й справді, через побоювання бути покріпаченими. Однак, погодьмося: “бєглыє крєпастныє” і вільні люди, які уникають покріпачення - то зовсім різні випадки.

Й ще один, досить живучий стереотип ще брєжнєвсько-суслівських часів: виявляється річка, яка дала ім´я місту і місцевості (Бердянщині), має назву тюркського походження “БердЫ”, з наголосом на останньому складі. Что ж вы хотели -”наслєдіє іга, 13-вєк”. Попри силу-силенну джерел у вільному доступі, все ж легше повторити один раз почуте, замість замислитись - чому ж інші річки Північного Приазов´я зберегли давні назви, і чомусь вони зовсім не тюркського походження: Кальчик, Кальміус, Берестова, Обиточна та інші, а от Берду пов`язуємо лише зі стійбищами ногайців. Вже і бердянські телевізійники демонструють творчий сюжет про такого собі кочівника на ім´я БердЫ... І чомусь нікого “нє смущаєт” простий факт відсутності у тюркських мовах слів з коренем “berd”. Так у масовій свідомості формується враження про ніби-то домінування в усьому Приазов´ї тюркомовних географічних назв, а отже, і ординського культурного впливу, що зовсім не відповідає дійсності.
 Ось лиш трохи з численних досліджень про багату на події козацьку спадщину землі понад Бердою: До 1770 року берега Берди (Каяла-Берда, Кам'яниста Берда, Велика Берда) служили засічною - граничною лінією між країною Східний Ногай (Кримської степу - пустелі Огула) Кримського ханства і землями Кальміуської паланки Запорозької вольниці. Вперше річка Берда згадується в козацьких запорізьких хроніках 1575-1576 рр., - коли на Берду здійснив військовий похід перший, офіційно визнаний польською владою, запорозький козацький гетьман, волинський князь Богдан Михайлович Ружинський( - 1576) - попередник запорозького Гетьмана Самійла Кішки.
Про ці події свідчить український історик Адріан Кащенко (1858 - 1921) у своєму історичному дослідженні «Оповідання про славне військо запорозьке низове». Саме з тих пір і стали берега приазовської річки Берди від її витоку до гирла запорозькими володіннями. Восени 1616 році «Гетьман обох сторін Дніпра і всього війська Запорозького» Петро Конашевич Сагайдачний (1570, село Кульчиці Перемишльської землі, нині Самбірського району Львівської області - 20.04.1622, Хотин на Дністрі) з двохтисячним загоном козаків на козацьких чайках вийшов Дніпром у Чорне море, підійшов до Південного берега Таврики, де звільнивши бранців, спалив невільничий ринок - у місті Кафа (Феодосія), перепливши Чорне море, досяг берегів Анатолії, там узяв штурмом турецькі чорноморські порти Синоп, Трапезунд, пройшов вогнем і мечем передмістями Стамбула, через Керченську протоку, Азовське море, Берду і Конку (Кінські Води) повернувся на Січ.
 Поширення географічних назв (топонімів) з коренем “Берд” від Сибіру до Атлантики, з географічною прив`язкою (лише назви населених пунктів, без гідронімів, урочищ, гір, тощо), розташовані у межах міграцій і розселення кочових і осідлих індоєвропейських етносів епохи бронзи і заліза (генетичний маркер - Haplogroup R1a) на Євразійському континенті (3-те тисячоліття до н.е - 1 тис. н.е.) : Бердск Новосибирская область, Російська Федерація Бердюжье Тюменская область, Російська Федерація Бердянськ Запорізька область, Україна Бердичів Житомирська область, Україна Бородянка Київська обл, Україна Берд Тавуш, Вірменія Берд Тауз Азербайджан Али-Бердуковский Республіка Карачаєво-Черкесія, Російська Федерація Berdorf Гревенмахер, Люксембург Berd'huis Нормандія, Франція Berdoues Піренеї, Франція Berdot Аквітанія, Франція Berdún Арагон, Іспанія Berdal Согн-ог-Фьюране, Норвегія Berdica Валенсія, Іспания Berdetschlag Верхня Австрія Berden N7, Велика Британия Aberdeen Шотландія, Велика Британия Ареал поширення даних назв здебільшого співпадає зі шляхами міграції зі степів Приазов`я гальських, (менше-германських і балтських) племен у Західну Європу й індо-іранських - у регіони Передньої та Середньої Азії і Сибіру. За виключенням Норвегії - всі топоніми у Європі знаходяться у межах гальського (кельтського) розселення 2-1 тис. до н.е.
 Походи Скитів у ПерАзію Походи скіфів у Передню Азію. Носії індоєвропейських мов, племена кочових і напівосідлих культур “скіфського типу”, предки багатьох сучасних народів Європи і Азії, у 2-му тисячолітті до н.е - 1 тис. н.е. займали весь простір Великого Степу Євразії - від Дунаю на Заході до Амуру на сході. Арії - загальна назва індоарійських племен, що розмовляли індоєвропейськими мовами,ірозселилися на великих обширах території Європи, середньої і центральної Азії, сучасного Ірану і північного Індостану (в долинах рік Інду і Гангу).  Міграції індоєвропейців у 2 тис.до н.е Міграції індоєвропейців у 2 тис. до н.е. А є ж іщє БЕРДА - найвища точка Хотинської височини- висота 515 м. За геологічною будовою Берда- піднятий блок Подільської плити, з вирівняною поверхнею, асиметричними схилами. Вкрита буковими, буково-грабовими лісами, в підліску - черешня, явір, ліщина. А ще й - ріка Бердь - найбільша притока р.Обь на территорії Новосибірской області РФ, має високий правий берег, зформований з крейдових порід. “Берд” - на індоєвропейських мовах означає - скелясте підвищення (виступ), найчастіше - над водою, похідні - брод, борода. У протоіранських мовах “bardz” - означало «високий». Племена бродників, зафіксовані у давньоруських літописах, контролювали переправи на Дніпрі та інших річках Степу, надавали лоцманські послуги подорожуючим річковими шляхами. Ареалом первісного розселення (прабатьківщина) індоєвропейських етносів у 4-3 тис. до н.є., перед розселенням їх Євразійським континентом - є Дніпро-Донецьке межиріччя, з півдня обмежене Азовським узбережжям (Лукомор`я). З тих часівмаємо назву всіх наших великих річок з коренем “дон” - від “Дану” - що значить жива, питна вода.Тож, Берда знаходилася у самому центріареалу формування індоєвропейської мовно-етнічної, культурної спільноти. Давні джерела позначають її, ще як: Каяла-Берда (присвяченасонцю, від давнього:“Коло”- сонце, у цьому ж ряду і назви: Кальміус та Калка). Ці назви повязані з прадавніми священними місцями, шанованими святилищами, найбільш значуща з них - містична гора Кайлаш (Кайлас) в Гімалаях.
 Паралелі української мови з санскритом.

Можливо, саме тут криється розгадка таємниці: справжньої причини однієї з найзагадковіших масштабних військових кампаній Давньої історії - походу війська перського царя Дарія І у 514 р. (за іншими даними - у 512 р.) до н.е. на Велику Скіфську державу. Відбувся він перед планованою експансією найпо- тужнішої на той час держави світу - імперії Ахеменідів на захід, аж до океану - за однією з версій давніх і сучасних дослідників, аби позбавити об`єкти агресії - держави материкової Греції постачання продовольства і страте- гічної сировини зі Скіфії, ослабивши їх таким чином перед нападом. Однак, напередодні складних військових дій на суші і на морі, - розпочати виснажливий похід в зовсім протилеж- ному напрямку за маршрутом у пів тисячі кілометрів, для ніби-то унеможливлення постачання противника, - зважа- ючи на те, що за рік до цього перська армія вже захопила Геллеспонт - а отже узяла під цілковитий контроль сполучення з Понту Евксінського в Егейське море - єдиний шляхкомунікації між Скіфією і Балканською Грецією, - виглядає як акт повного військово-стратегічного невігластва.Інше пояснення, наведене ще істориками Давнього світу (щоправда, не як причина, а лише привід): помста за давні образи - походи скіфів у Малу Азію та Мідію - також не видається правдоподібним, хіба - як цинічне, витончене знущанняу світлі того, що більш, ніж за 50 років до того, Мідія мала як дружні, так і ворожі стосунки зовсім з іншою скіфською державою - скіфським царством у Закавказзі Сакасена (Шакасаяна - з давньоперської “життєвий простір саків”), відомим пізніше, як Албанія. Та більше: незадовго до походу на скіфів сам Дарій, у Малій Азії й Мідії зокрема, силами армій відданих сатрапів і гвардії “безсмертних” пролив море крові, замордувавши тисячі жителів повсталих міст і місцевої аристократії. Періоду зовнішньої експансії передували масові повстання проти Дарія у самійдержаві Ахеменідів, були вони потоплені у крові - тоді в ході 20 битв загинуло близько 150 тисяч повсталих. Ось скорочений виклад приведення до покори жителів Мідії - етнічно споріднених з персами. Саме мідіїйська царська династія (її засновник - Хвахшатра, грецькою: Кіаксар, правив близько 625-584 рр. до н.е. й мав військовий конфлікт з Сакасеною) перша об`єднала арійські племена, що осіли на території Давнього Ірану. Навесні 521 року до н.е. Дарій на чолі великої армії виступив проти мідян. 7 травня в битві біля міста Кундуруш він завдав нищівної поразки армії повсталих. Мідяни в цій битві втратили майже 34500 чоловік убитими, 18 тисяч потрапило в полон. Захопленого царя Мідії Фравартіша Дарій катував особисто: відрізав йому ніс, вуха і язик, а потім виколов очі. Після чого Фравартіш був посаджений на кіл в Екбатанах, а його найближчі помічники розп'яті. Потім Дарій послав військо, що придушило заколот мідян, на допомогу своєму батькові, сатрапу Віштаспі в Парфію (це вже базова область імперії, населена, власне, персами). Посилившись підкріпленням, Віштаспа 12 липня 521 року до н. е. в битві біля міста Патіграбана вщент розбив військо парфян і гірканців. 6570 заколотників було вбито і 4192 потрапило в полон. 80 осіб на чолі з вождем повсталих (його ім'я в написі на Бехистунскій скелі не наводиться) були страчені. Те, що Дарій майже в кожному зі своїх написів щоразу вимушений був повторювати, що саме він - законний цар, - свідчить про гостру політичну боротьбу, яка була пов'язана з його запануванням. Імовірно: для того, хто насправді, не будучи прямим нащадком, а відтак - спадкоємцем трону Ахеменідів, а всього лиш тим, кому влада дісталася внаслідок двірцевого перевороту, і хто узяв тронне ім`я “Dārayava(h)uš (Дараявауш)” - той, хто над аріями (на санскриті і в давньоперській мові: ар`я - воїн, вільна людина) місія з підвищення сакральної сутності власного владарювання була вкрай важливою. Вважається, що саме за часів цього деспотичного правителя вперше з`явився суспільно-політичний феномен, іменований нині - пропаганда. Так, у текстах тримовного Бехістунського скельного напису, перед перечисленням дій з придушення численного опору, Дарій виправдовує привласнення ним верховної влади бажанням виправити несправедливість, започатковану нібито убивством царем Камбізом власного брата і намісника в час походу, царевича Бардії. А декларована відданість справедливості - саме і є класичним стрижнем усіх основних шаблонів пропаганди. Можливо, Дарій був першим в історії, хто увічнив у камені те, що нині називаємо терміном - маніпулятивна політтехнологія. І про справедливість: хто б він не був - саме убитий змовниками Даріїв попередник на троні мав величезну підтримку населення, позаяк позбавив підданих важких податків, провів реформи, поліпшив умови життя, - вочевидь, тим і пояснюється шалений спротив новій владі, що відібрала в люду права і статки, взамін пропонуючи державну імперську велич. Й про те, що Дарій зі спільниками вбив не царя Бардію, сина Кіра, прямого нащадка Ахеменідів, аякогось - мага (жерця) Гаумату, що видавав себе за царя, знаємо лише з тієї самої Дарієвої декларації на скелі - історію ж пишуть переможці, а інші джерела (можливо,й не випадково) - не збереглись. Saka paradraja На малюнку зображений давній сак. То що ж насправді прагнув віднайти перський цар на землях своїх праотців, серед скель і ковили Приазовськогостепу? Іімовірно - похід на скіфів був зумовлений саме бажанням заволодіти сакральними пам`ятками - давніми святилищами і могилами пращурів - спільними для всіх племен, які вже розселились тодішньою ойкуменою - Євразійським обширом. Й вирушаючи на Захід, завойовані народи Европи Дарій об`єднав би під своїм скіпетром вже не як поневолювач, а як володар спільної для усіх європейців сакральної предківської спадщини. Тож, не маючи власної давнини, вирішили “позаім- ствовать” братської спадщини, так необхідної для “вялічія” - про щось нам це нагадує, чи не так ? Однак істинні хранителі загальноєвропейських предківських святинь - зокрема, й племена “царських скіфів” приазов`я, племена гелонів і будинів Великої Скіфської держави не дозволили тому статися. Згадаймо наведені Геродотом слова очільників скитського спротиву, звернені до посланців нападників про те, що скити вступлять у завершальну битву всієї війни саме тоді, коли вороже військо підступиться до предківських могил. Іще цікаво: як діяли скіфи, коли довідалися про ворожу агресію - вони зібрали зїзд царів, які представляли всі племена Великої Скіфії на раду (частина з них вирішила не долучатися до війни). Тож бачимо, що два споріднені етноси, які на той час, за історичними мірками розійшлися зовсім недавно - всього лиш тисячу років тому, маючи близькі мови, дотримувались вже зовсім різних суспільно-політичних моделей - скіфи, як і колись - військової демократії, перси - східної автократичної тиранії.
Похід Дарія на скіфів.
Нині лишається невідомою справжня етнічна самоназва представників племінного союзу Великої Скіфії на території нашої держави - добре відомі лише назви окремих скіфських племен чи союзів племен. Бо скіфами вони були лише в грецькій традиції (до речі, самі елліни теж греками себе ніколи не іменували). Достеменно лиш можна стверджувати про назву азійських скіфських племен - саки. Можливо, що якийсь час зберігалась й самоназва - арії. І все ж, чому почасти різняться назви одних і тих же річок на різних географічних мапах? Логічно припустити, що у середньовічі мало місце фонетичне спотворення при передачі давньоіранських (скіфських) чи протословянських гідронімічних назв грецькими чи арабськими картографами. Так, грецька мова майже зовсім не має глухих чи шиплячих приголосних, а іранські й слов`янські мови - навпаки, мають їх доволі багато. (Для порівняння: імя того ж батька Дарія, Віштаспи, у грецькій транскрипції звучало, як: Гістасп. І саме завдяки правилам написання грецькою, після подвійного перекладу, замість Русь маємо з`яву чудасії: россия).Однак, лишається питання, чому ж інколи бачимо напис: Берди, а не скажімо - Берда? А може й тому ж, що у інших джерелах зустрічаємо: Калки, або, приміром, пороги?  Довкілля річки Берда Згадаємо літописні повідомлення: ” ...В літо 6480 (972 р.), пойде Святославъ в пороги”. Й відома битва руських дружин з монголами у 1223 р. відбулась саме на Калках. Тож правильно було й: на Бердах ? Може, тому, що у минулому дослідники, документуючи місцевість, могли позначати річки й не так, як сьогодні: окремо - головну ріку, а окремо - її притоки, а саме так, як бачили їх у природі - всю річкову екосистему, мікрокраїну в цілому. Тобто, весь водозбірний басейнрічок з багатьма, основними і другорядними руслами, джерелами і потічками - від одного водорозділу до іншого виокремлювався в окрему назву, яка подавалася у множині ? А тепер, коли більша площа водозбору степових річок перепахана нанівець, занехаяна дамбами й гатями, щедро усипана хімічними засобами, замулена й засмічена відходами виробництва та життєдіяльності - нам, “бєзмятєжно” спостерігаючим за завершальною стадією вмирання наших річок, просто несила уявити той степ, яким він був одвіку: квітучий, з розмаїттям видів рослин і тварин, буянням трав, напоєних живою водою швидких повноводних річок, струмків та джерел.
 08.01.2018 Олег Будяк, Директор Осипенківського народного краєзнавчого музею на Бердянщині, Запорізької області.