У XVII ст. папір був уже основним письмовимм матеріалом. Чому ж копія "ВК" виконана на дощечках?
В. Слюсар. Черкаська обл.
Б. Я, Оскільки оригінал «ВК» був на дощечках, то й замовник у XVII ст. міг розраховувати на те, що йому зроблять точну копію їх, враховуючи й накреслення букв.
«Велесова книга» виникла до падіння редукованих Ъ, Ь. Але в тексті використані графеми Ъ/0 для Ъ, а також Ь/Е для Ь, Як відомо, така взаємозаміна зафіксована після падіння редукованих. Як пояснити цю суперечність?
К. Сивачук, учитель. Київ.
Б. Я. Як уже було сказано, весь археографічний матеріал відноситься до періоду після падіння редукованих (XI ст. і далі). Отож нам мало що відомо про використання графем у давнішу епоху. «Велесова книга» з цього погляду є унікальною річчю, що не вкладається в жоден із існуючих стереотипів. Так її і треба сприймати. І все ж зверніть увагу на те, що ні в києво-софійській азбуці, ні в абетці «ВК» немає графем Ъ, Ь на означення редукованих. Та їх і не могло бути. Адже зредуковані були (О) і (Е) у слабкій чи сильній позиціях. І лище пізніше редуковані стали позначати графемами Ъ, Ь, які поповнили кирилицю. Спочатку наприкінці X чи на початку XI ст. з'являється Ъ (уперще ця графема зафіксована в новгородській берестяній грамоті № 591; предавала також Ь).
Так, «Велесова книга» булі записана за фонетичним принципом (з голосу або по пам'яті) до падіння редукованих, які й були озвучені в ній як (О) і (Е). Наприклад, у тексті д. 1: намо, іесте, соуте, жівото наша та ін. Під час наступних переписувань «ВК» (вже після падіння редукованих) поява графем Ъ, Ь на місці О, Е лище підкреслювала їхню генетичну спорідненість: берьгшіа, погібьша, грьціог (д. 7ж), ръдъ, дубъвыхъ (д. 38а) та ін. Отже, суперечності у використанні графічних дублетів О/Ь, Е/Ь нема, оскільки вони належать до різних лінгвістичних контекстів.
Ви спираєтеся на західпополіський діалект, зіставляючи з ним «ВК». Але ж не можна проектувати сучасні дані на давній текст.
В. Степанишин.
Львів.
Б. Я. Звичайно, не можна. Тим більше, коли цією проекцією дослідник моделює в давньому тексті зручний для себе результат. Але у випадку з «Велесовою книгою» будь-яка проекція зайва, бо пам'ятка сама вказує на басейн ріки Прип'яті, як на місце, звідки вона походить (дд. 5а, 7з). Частина «племені Щеха», яка лишилася з русою на Прип'яті. І була тією ланкою, що пов'зувала два етноси — староукраїнський (руський) і старочеський. Тому лінгвістичний, етнографічний та історичний матеріали «ВК» чітко накладаються один на одного саме в районі Західного Полісся. Якщо говорити про проекцію, то вона йде з давнього тексту, а не навпаки. Так, стягнення голосних (перехід -ою в -оу) віцбулося ще до падіння редукованих, тобто до X ст., і знайшло відображення у «ВК». Це ж фонетичне явище фіксується в польському діалекті XVI та XX ст., у чеській мові.
На якій джерельній базі грунтується ваше дослідження «Велесової книги»? Адже ця пам'ятка сама собою унікальна — аналогів їй серед археографічних матеріалів немає.
Т. Майструк, краєзнавець. Хмельницька обл.
Б. Я. Справді, тут доводиться виходити з інтратекстуального дослідження. Однак це не означає, що воно позбавлене наукової методології і методики . Визнаючи можливі шляхи вивчення «ВК», я використав «Текстологію» Д. С. Лихачева, яка, на мою думку, орієнтує на комплексне дослідження твору, застерігає від непродуманих і поспішних дій, що призводять до порушення принципу об'єктивності.
Наукову основу в дослідженні забезпечують порівняльна граматика слов'янських мов, історична граматика української мови, історична граматика чеської мови, «Нариси з діалектології української мови» Ф. Т. Жилка (К., 1966), «Система словозміни в українській мові. На матеріалах пам'яток XVI ст.» І. М. Керницького (К., 1967), «Київське Полісся: Етнолінгвістичне дослідження» (К., 1989). Це й «Этимологический словарь славянских языков», інші етимологічні словники, в тому числі з української мови, «Лексикон словенороський Памви Беринди» (К., 1961), словник давньоруської мови І. Срезневського, багатотомний «Словарь русского языка XI—XVII вв.», двотомний «Чесько-український словник» (К., 1988) та ін. А також матеріали з історії, археології, етнографії слов'ян.
Із археографічних матеріалів найближчі за часом до «ВК»«київські глаголичні листки». Крім графіки й орфографії, привертає увагу, що листки X ст. написані таким же «підвішеним» письмом, як і «Велесова книга», тобто під горизонтальною лінією, а не на ній. Л. П. Жуковська не завбачила цього факту і віднесла «підвішене» письмо «ВК» до індійських зразків, хоч зараз цілком очевидно, що це була також особливість найдавнішого слов'янського письма.
Важливі й епіграфічні написи південних і західних слов'ян, зокрема напис на могилі болгарського князя Пресіана в Михалівцях (Сх. Словаччина), транслітерація слов'янських імен і назв у грецьких, латинських, давньонімецьких та інших рукописах.
У нашому дослідженні були використані графіті Софіїї Київської, новгородські берестяні грамоти, зокрема азбука початку XI ст. (грамота № 591). Я міг забути щось, але і названий матеріал цілком забезпечував наукову повноту і об'єктивність.
Не можу не сказати і про зовсім нові археографічні відкриття, які зробив американець Джон Стойко у 70-х роках (книгу Стойка . «Листи до Ока Божого» у перекладі С. Наливайка друкує газета «Русь Київська»). Йому вдалося дешифрувати пам'ятку, відому під назвою «Рукопис Войнича». Ще 1912 р. В. Войнич знайшов його серед книг і рукописів єзуїтської школи «Мондрагоне» у Фраскаті (Італія). До рукопису був доданий лист ректора Празького університету І. М. Марчі, датований 19 серпня 1666 р. й адресований єзуїтському вченому А. Кірхеру. Отже, понад триста літ рукопис знаходився в полі зору вчених. І лише тепер Стойко зумів прочитати його, встановивши, що він написаний праукраїнською мовою і датується щонайпізніше VI ст. до нової доби. Рукопис являє собою листи повелителя Русі Ора. Згаданий і Кий. Стойко встановив також, що загадковий «Бразільський камінь», якому близько 2000 років, обписаний письменами, схожими з «Рукописом Войнича».
На жаль, наша наука не виявила інтересу до цих відкриттів, як і до «Велесової книги». Причини тут різні. Це і закомплексованість певними стереотипами, зокрема церковнослов'янщиною, це і небажання що-небудь змінювати у своїх наукових орієнтаціях, це, можливо, і недовір'я до рівня власного професіоналізму. З часом нігілістичні тенденції будуть подолані фонетичними ознаками «ВК».
З ким а учених ви контактували, вивчаючи «Велесову книгу»?
О. Малютенко.
Київ.
Б. Я. Інтерес до «Велесової книги» виник у мене наприкінці шістидесятих років, коли я натрапив на статтю Л. П. Жуковської «Поддельная докириллическая рукопись» в «Вопросах языкознания» (1960, № 2). Згодом цей інтерес підтримала стаття в «Неделе» (1976). У той час я не міг і мріяти, щоб зайнятися «ВК» впритул: готував монографію про «Слово о полку Ігоревім». А це текстологічне дослідження і розшифрування історичної інформації «Слова», його ритмічний переклад, вивчення історії мусін-пушкінського рукопису, його палеографії, реконструкція рукопису у варіантах графем... Підготував низку статей для наукових видань Києва, Львова, Москви, Петербурга; деякі з них були надруковані.
Безпосередньо вивченням «ВК» я зайнявся в 1988 p., прочитавши в «Книжном обозрении» (1988, № 2) інтерв'ю Л. П. Жуковської про «Велесову книгу». На той час мій ритмічний переклад «Слова» був уже надрукований у збірнику yкраїнської героїчної поезії «Марсове поле» (К., «Молодь», 1988, кн. 1), який упорядкував В. Шевчук. Дві монографії відіслав до Ленінграда на рецензію. Тепер вивільнений час я повністю присвятив «Велесовій книзі».
Перш за все, я заново вивчив статтю Жуковської, і переконався, що висновок про підробку «ВК» грунтується на прикрих недоглядах, помилках дослідниці — графічних і лексичних. Згодом вони перейшли в наступні публікації як Л. П. Жуковської, таж. і В. І. Буганова, Б. О. Рибакова, Ф. П. Філіна та ін. А найповніше проявились у згаданому «Книжном обозрении».
Я зробив свій графічний, палеографічний і лексичний аналіз «ВК», послав його Д. С. Лихачову. Згодом прийшла відповідь від О. В. Творогова, з яким я контакіую вже понад двадцять років. Він радив не витрачати марно часу на фальсифікат. Але разом з тим за порадою Д- С. Лихачева надіслав мені машинописний текст «ВК», який він готував до публікації в «ТОДРЛ». На той час О. В. Творогов у 1986 р. («Литературная: газета») і в 1987 р. (журнал «Русская литература») виступив зі статтями про «ВК», характеризуючи її як підробку. Мені хотілось якось вплинути на перебіг подій, захистити «ВК». Я підготував детально дослідження і знову послав його Д. С. Лихачову. У грудні 1988 р. одержав відповідь від нього: «Велесову книгу» треба о6говорювати серйозно, але після виходу публікації «ВК» і дослідження Творогова в «ТОДРЛ». У січні 1989 р. О. В. Творогов знову порадив мені не досліджувати підробку. Натомість (я вдячний йому за це) запросив до участі в підготовці п'ятитомної енцйклопедії «Слова о полку Ігоревім», запропонував теми для статей» які я підготував протягом першого півріччя 1989 p. Він вислав також рецензію Т. В, Рождєствєнської на моє обширне дослідження «ВК» (про неї я вже згадував).
Шукав порозуміння і з українськими вченими. В. Шевчук запросив мене до Спілки письменників для доповіді про «Велесову книгу». Наприкінці квітня 1991 р. така зустріч відбулася, але мої студії так і не пробилися на шпальти періодики. Тим часом журнал «Слово і час» (1991, № 9) опублікував статтю Л. Шульмана, який твердив, ніби «ВК» була виготовлена в канцелярії Л. П. Берії.
Я написав до чеської Академії наук, подав свою статтю про «ВК». Відповідь була ухильною. Повернулася стаття і з журналу «Огонек» (Москва), який відповів, що це не його профіль. А тим часом з'являлися «викривальні» статті в Москві та Ленінграді...
Лише в 1994 р. газета «Русь Київська» видрукувала мій повний ритмічний переклад «Велесової книги», надрукувала статтю про неї.
Які перспективи вивчення «Велесової книги»?
Б. Зінченко. Полтава.
Б. Я. Перспективи такі ж, як у вивченні «Повісті врем'яних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Слова о погибелі Руської землі» та інших пам'яток староукраїнської (руської) літератури. Вже зараз «Велесова книга» включена до програми з української літератури для ліцеїв та гімназій. Почали її вивчати студенти вузів, учні середніх шкіл. З кожним роком розуміння «Велесової книги» буде поглиблюватися. Мабуть, з'являться нові переклади, а також художні твори за мотивими «ВК», що розкриватимуть першовитоки духовності нашого народу, замулені пізнішими ідеологічними нашаруваннями.
Прийде час, і «Велесова книга» ляже на стіл, на вишитий рушник у кожній українській домівці.
Велесова книга
37а
Се б'є крилами Мати-Птиця, що браманове йдуть на нас. І ті роги на чоло натягають і так посуваючись напали на нас. А се тече туга велика в краю нашім, яко димове степи наповнили до неба, і жаль плаче за нами,
і Мати кличе до Вишнього, що дав їй вогонь до вогнищ
наших,
і той прибув з допомогою. І се міць свою скинув на ворогів.
І се Гематьріх відступив, і се готи всілися на Кялицю Малу і рушили до берегів морських, і ті землі взяли до Дону.
І по тому Дону є Калка Велика, що є межею між нами й
іншими племенами, І там готи се билися чотири сотні літ зі своїми ворогами, І тому зайняли се ми землю нашу і порядкуємо на ній спокійно.
І з еланами торгували, обмінюючи худобу, шкури і жир
на срібні і золоті кільця, і питво, і їжу.
Була шкура — і життя наше о тій порі було спокійне і
мирне.
І се готи напали на нас ще, і була війна десять літ, і се втримали землю нашу.
Отож маємо боронитись од ворогів, які йдуть із трьох
кінців світу,
тоді, коли свята наближаються до нас.
І ті свята: перше — Коляда, а друге — Яр і Красна гора
осіння, велика і мала. Йдуть ті свята, як муж іде з города до села огнищанського. І тими землями мир гряде од нас до інших і од інших до нас.
37б
Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом
і бийтеся за себе на землі нашій,
яка належить нам і ніколи іншим.
Се бо ми, русичі славимо богів наших співами нашими
і танцями, й ігрищами, і видовищами на славу їм.
Се бо сядьмо на землю
і візьмемо її до рани своєї,
і натовчем (землю) до неї.
А як по смерті своїй станемо перед Мар-Морією,
та щоб сказала (та): «Не можу винити того,
яко наповнений землею,
і не можу його одділити од неї*.
І боги, що там є, скажуть тоді:
«Се русич і залишиться ним,
бо взяв землю до рани своєї
і несе її до Нави».
В ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців, а князі окремі і всякі після князювання ставали на вічі
простими мужами.
І так ставала земля розквітлою,
і вибрані князі дбали про людей і хляби,
одержували і їжу, і всякий пожиток од людей своїх.
Нині маємо інше: і князі полюддя беруть,
і синам владу передають —
од отця до сина і аж до правнука.
38д
(Писано се рукою).
І паки настала велика холоднеча. Родичі бо се воювали за волості, і багато хто казав: «Не йдемо до роду, оскільки нема спокою огнищанам, і будемо ліпше самі в лісі або в горах тирлувати». Се бо тими словами родичі відокремилися (від інших) і воліли дуже сердитися і жалітись. Се бог Сварог, караючи, велике сум'яття горам зробив. А слов'яни вночі проснулися од великого грому і землетрусу, і чули, як угорі коні кричали, і сповнилися страхом, і зібрались і пішли з села, а овець лишили. А вранці побачили хати зруйновані — одна вгорі, інша
— внизу,
а ше в дірі великій земній,
і більше ніяких слідів не лишилось.
Були ті слов'яни у великій скруті, не могли нічим
прогодуватись.
і сказали Іру-отцю: «Веди нас геть».
І сказав Ірій: «Се я на вас із синами своїми».
І відповіли ті: «Подлегнеме».
І пішли з Києм, Щеком і Хоравом, трьома синами Ірьовими,
іншу землю глядати.
І з того почався рід слов'ян аж до днесь.
Не дав Богдаждь знати будучину смертним.
Так возхвалимо мудрість його і старе згадаємо,
і те, що знаємо, скажемо.
Давно був рід слов'ян у горах великих-високих.
Тамо (знали) землю орати, овець і ягнят доглядати і
пасти в травах. Якось люди пробудились, а коні під хмарами од страху
кричать.
Чуючи це, (люди), обійняті страхом, остерігалися, боялися, не лягали вже. І був по цьому мор і холод великий. І пішли з краю Індського світ за очі. Пройшли по землі Перській і пішли далі, яко не годилася земля тая для овець. Пішли горами і бачили каміння, і ті проса не сіяли — також пройшли мимо. І знайшли степ квітучий і зелений. Там стояли літа два, а по тому пішли далі, оскільки хисниці з'явилися. Пройшли мимо Каяли і прийшли до Дніпра, яко той всякій прі граничити має і бути перепоною для ворогів.
На тому Дніпрі мав осісти рід слов'ян. А ті були огнищанами, і кожний мав діру земну й огнище. Нам Сварогу славу співати і Дажбогу, які же суть у небі
пречистім;
Перуну і Стрибогу, які громами і блискавками повелівають. А Стрибог вітри ярити на землю візьметься. І тому — Ладобогу, який править лади родинні і благості
всякі;
і Купалбогу, який до митнищ правитиме і всяке омовіння; і Ярбогу, який править весняним цвітінням і русаліями,
водяними, і лісовиками, і домовими. А і Сварог тими править. Усяк рід мав щурів і пращурів, які померли віки тому назад.
Тим богам почитання маємо дати і од них радощі маємо. І поставив перше рід слов'ян молебище в граді
Інцікиєві, який названий Київ.
І в ньому стали селитися.
А в лісах дубових лісовики в гілках колисатися почали,
і бороди хмелем утичені,
і волосся в травах,
тії суть листя зелене.
А мокошани, які внизу сплять,
того (листя мають) до бороди затиченого.
38б
Дажбог на струзі своєму був на небі премудрім, яке синє. А струг той сяє і виглядає, як золото, Огнебогом ропалене. Його подих — це життя кожної істоти і притулок. Усяк муж благо того знати може або зло. І хто богом не сподоблений, той пребуде, як сліпий і не матиме з ним частки, яко же всяке, що до злого йде, з ним до кінця пребуде.
КАРБ
Зміст «Влес книги» дійшов до мого відома щойно в році 1967. Він зробив на мене дуже глибоке враження, а в першу чергу тим надзвичайно піднесеним і щирим патріотизмом, який міг народитися тільки в боротьбі за життя й смерть, за ЗЕМЛЮ РУСЬ — прабатьківщину наших далеких предків.
«Влес книга» обговорює не тільки суто історичні подiї та проблеми, але й багато аспектів культурно-релігійного та політичного життя нашого минулого, впливи яких діють ще й донині в нашій сучасності. «Влес книга» дає тим, хто здібні почути й зрозуміти голос предків, надзвичайно багату змістом відповідь на питання: «ХТО МИ? ЧИЇ ДІТИ? ЯКИХ БАТЬКІВ?»
«Влес книга» описує історію дохристиянської Русі, починаючи прибпизно від 650-го року перед Різдвом Христовим, а кінчаючи князюванням Аскольда, в кінці ІХ-го століття. Таким чином, цей літопис є одним з найстарших писаних документів у слов'яноруській мові.
Скрипник М. Передмова// Влес книга. — Гаага, 1968.
