Субота, 21 вересня 2019 16:43

Велесова Книга (продовження 26)

До вашої уваги пропонуємо відповіді Бориса Яценко на запити читачів, що опубліковані у додатку до публікації Велесової Книги за 1995 рік під назвою "Уточнимо акценти" . А також продовжуємо переклад 35-а,б та 36-а,б частин (дощечок) " Велесової Книги".

На прикладі *Велесової книги* ви говорите про поступове наповнення кирилиці слов'янськими літерами. Але ж немає жодних інших кириличних пам'яток аж до XI ст„ крім слова «горухша», що датується серединою X ст. На чому грунтується це твердження?
Г. Кириченко, філолог. Харків.
Б. Я. Розгортання кирилиці в часі — це науково встановлений і загальновизнаний факт. Він підтверджується археографічним та епіграфічним матеріалом XI ст. і пізнішої доби. І це явище викликане не пристосуванням кирилиці до фонетичної системи руської мови, а розвитком самої кирилиці, поступовим графічним і орфографічним освоєнням руської фонетичної системи, яка висувала потребу все у нових і нових літерах. Якщо ми згідні з цим, то не можемо й заперечити, що алфавіт, у якому чотири власне слов'янські літери (києво-софійський IX ст.) старіший алфавіту, в якому дванадцять нових літер (новгородський на бересті XI ст.) або чотирнадцять (новгородський на бересті XIII ст.). Азбука «ВК» у якій дев 'ять слов'янських літер, знаходиться поміж києво-софійською IX ст. і новгородською XI ст.
Паралельно з кириличною азбукою (всього 43 букви) розвивалася й інша слов'янська алфавітна система — глаголиця (всього 40 букв). І вона теж, як свідчать «київські глаголичні листки» X ст., формувалася поступово. Тож і 27 букв кирилиці у текстах «ВК» — це лише проміжковий етап у розвитку алфавітної системи і припадає, на нашу думку, на кінець IX — початок X ст.

Чому одні графеми у *ВК» відносяться до IX ст., а деякі інші — до XVIIст. Може, все-таки пам'ятка була написана в XVIIстолітті?
Л. Максименко, філолог. Одеса.
Б. Я. Знову звернуся до Д. С. Лихачова. Він досить слушно підмітив, що навіть при дуже уважному копіюванні давньої пам'ятки переписувач обов'язково десь «проговориться», збившись на почерк своєї епохи. Це і може бути підставою для датування копії. Від себе додам, що, виготовляючи копію, переписувач може також неправильно зрозуміти те чи інше давнє накреслення, витлумачити його по-своєму, і тоді його помилки стають безцінним матеріалом для реконструкції протографа. Палеографічна трасологія (так я назвав би цю допоміжну дисципліну) може графічно відтворити, фунтуючись на помилках переписувачів, навіть великі тексти. Так, переписуючи і перекладаючи «Слово о полку Ігоревім», О. І. Мусін-Пушкін та його співробітники припустилися сотень (!) помилок і різнонаписань порівняно з оригіналом. Це дозволило мені не лише встановити, що мусінпушкінський рукопис «Слова» був написаний київським скорописом XVII ст., але й повністю реконструювати пам'ятку.
Чи могла «ВК» бути написана в XVII ст.? Або в XIX ст.? Або в XX ст.? У жодному разі. Для того, щоб освоїти технологія виготовлення такого тексту, фальсифікатор повинен був би досконало знати історичну фонетику і морфологію української і чеської мов, а також графіку, орфографію, палеографію за кілька віків, так побудувати лінгвістичні нашарування різних епох, щоб вони органічно перепліталися в тексті. Крім того, він мав би досконало знати історичну діалектологію досить великого регіону — від Дніпра до Драви й Сави. А також історію кількох народів із доісторичних часів, історичну географію майже половини Європи, археологію, етнографію найдавнішої доби і т. д. Навіть кілька інститутів кількох академій наук не змогли б підготувати подібний текст, бо така проекція з XX в IX ст. просто неможлива.
Інколи говорять про неузгодження між словами в текстах «ВК». Але це з погляду XX ст. А ось фрагмент реального рукопису початку XVII ст.: «церкви золотоверхоє киевскоє» (ЦНБ НЛН України. ДА/Леб. 309, арк. 733). Чи є узгодження між цими словами? На перший погляд, ні, немає. Та справа в тому, що флексія -ое читається як -ої. Це закінчення збереглось і в деяких сучасних українських говорах: доброе матки, жовтоє хустки. Особливості діалектів треба враховувати і при вивченні «Велесової книги».

Чи можна вважати *Велесову книгу» творам одного автора?
С. Іванюк, учитель. Житомирська обл.
Б. Я.
«Велесова книга» — це збірка історико-релігійних твсфів, які відносяться до різних усних джерел, але виконані в одній писемній традиції. Спільним для них є те, що вони записані староукраїнською (руською) мовою IX ст. з більшою або меншою домішкою ознак чеської мови того ж періоду. Для них ще характерні озвучені редуковані, носові голосні та ін.
Але фонетичні особливості IX ст. не завжди послідовно передаються у текстах, переписаних дещо пізніше. Так, Ъ, Ь з'являються в деяких словах на місці О, Е, навіть під наголосом. А це ознака пізнішого часу, як свідчать графіті XI—XIII ст. у Софії Київській. Носові голосні теж не були вже мовною практикою переписувачів. Дифтонг (IE) передається то диграфом IE, то літерою Ъ. Оскільки дифтонг (IE) для переписувачів уже не звучав, то вони інколи припускалися помилок. Так, написання потоміце (але потоміцЪ, д. 7ж) ми пояснюємо тим, що з диграфа випала літера І. Говорити про заміну Ъ на Е немає жодних підстав. Та ж помилка трапилася і в тексті д. 16 — «о векы а до векы»; але в іншому місці — «до віекьі віек» (д. 26).
У текстах розвинені морфологічні аспекти, зокрема дієслівні форми теперішнього часу з форм минулого часу, поширені імперфект, аорист простий, аорист сигматичний. У текст д. 38а, який записаний у IX ст. не з голосу, а з більш раннього тексту, зустрічається й перфект, переданий дієприкметником без допоміжного дієслова — «И реклъ Иръи» (д. 38а). Деякі інші дієприкметники виступають у ролі складових частин присудка.. Дієприслівник зустрічається ще рідше {напр., наказуіущи, д. 38а). Цілком виразні українські форми наказового способу — да вьзхвалимо, взпомнымо (38а). Але в деяких текстах, наприклад, від д. 5а до д. 7з немало й старочеської лексики.
Отже, навіть короткий аналіз показує, що дощечки «Велесової книги», незважаючи на деякі спільні риси, фіксують різні говори староукраїнської (руської) мови, тобто походять із різних регіонів. Разом з тим твори «ВК» належать до однієї писемної традиції Західного Полісся. Текст д. 38а значною мірою відрізняється від інших текстів і передає деякі особливості літературної мови України-Русі IX ст.

 Велесова книга
35а
Се ж особиця наша була причиною того,
пpo що маємо слова викривальні сказати.
І тут мовимо воістину благе про роди наші
і не брешемо про них, а правду мовимо про них.
Про першого бана нашого повідаємо і про князя вибраного.
Іменувався бо той Киська;
а той повів родичів по степу з худобою своєю на південь; і там, де сяє сонце, жили.
І прийшов до них отець Єрей і те до них мовив: «Обоє маємо дітей, і мужів, і жінок, і старих, маємо боронити їх од ворогів. І так мовимо, що племено є,
і даємо вівці свої і худобу до нього і будемо племено єдино. Се боги сприяють нам, і маємо шукати доблесті на віки вічні».
Коли об'єднались, почали говорити: «Хиба також
спільна»; й інше говорили. Отож отець Ор одвів отари свої і людей своїх од них, повів їх подалі і сказав там: «Закладаймо град». І то Голинь був у голому степу і лісі. І Кисько пішов геть; той повів люд свій до іншого місця, щоб не змішувати їх з людьми отця Ора, Се той (Ор) є старший. І так поставив у землі той город і поселення. І так Кисько одійшов з людьми й утворив землю іншу і там оселився. І так од цілого одійшли ті окремо і, так скажемо, що' (ніби) були чужі одне одному. Всі ті пожитки і сили мав кожен інші. І був Киська той славен, і люди отця Ора славні, бо слава зросла їхня, і поле знає їх, як стріли і мечі знає.

35б
А се прийшли язиги до краю його і почали худобу завертати.
Тоді Кисько напав на них; спочатку відігнав, а далі і його самого відігнали. І люди повинні були стати покормом для граків, які виїдали многії очі, і люди були повержені од мечів. І мовив 0р-отець, що мертві вчорнені граками, і ті кричать од радощів, що їжу отримують. І від того сповнилося порикрістю серце Орієве, і сказав родичам: «Підтримайте Киська і люд його». I ті коней сідлати взялися і налетіли на ясів, і гнали їх, доки не розтрощили зовсім. І тe маємо знати: доки сили наші об'єднані, ніхто не зможе подолати нас. Ті бо степи ні від кого не відібрані, бо руські суть, і собі славу маємо, ворогами визнану, які приходять до нас і, бачачи життя наше, спокусити беруться братів наших
сріблом міченим і од гончарства горшками, з яких їли
сини їхні.
Життя наше в степах є до кінця нашим; а й потребуємо свого.
Там не повинні нам говорити про інше життя. Се бо слова наші істинні, а їхні брехливі. Се бо неправду говорять, її й мають.
36а
Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними
створити державу велику, відродити маємо Рускень нашу з Голуном і трьома стами городів і сіл. Вогнищ дубових дим там, і Перун наш є, і земля. Се бо Мати-Птиця співає про дні ті і чекаємо на часи ці, в які крутиться стануть кола Сварожі до нас, ;і часи ті настануть для нас.
Мовили матері своїй, що будемо боронити землю нашу
краще венедів, які пішли на захід сонця і там перед ворогами землю упорядковують і хибну віру взяли, тримаються її.
Боровин бо мовить, яко сильний, і люд той віру має до слів тих. А ми не дурні, не безумці, і вірити не мусимо, доки не побачимо, що венеди повернуться до земель наших, до степів давніх, і глядати ватри іні, як у дні виходу од П'ятиріччя і Семиріччя, коли на сході відійшли од нас. І та птиця мовила, яко огень смар понесла на нас і гьлу доручила, щоб горіння було (Семарглу?), і богам купалити, і дощу дощити. Се бо наша земля була розверзена і коні поглинені, бо присвятили синове тих коней в жертву богам, що боги те від степу того давали сонцю по сівбі їхній. За цим маємо жалкувати, та не за часами антів, бо ті анти завоювали мечем багато, але ж і погубили дім твій, бо домове ніхто в чужині не будує.
Се бо Ор-отець іде перед нами,
і Кий іде з русами,
і Щек веде плем'я своє,
а Хорев хорватів своїх.
І Земебог радіє з того, які-то ми внуки божі.


36б
Одійшли Хорев і Щек од інших і переселилися до
Карпатських гір, і там інші городи заснували і торгували з племенами іншими,
і багатства мали великі.
Се бо вороги напали на нас і тому відійшли до Києграда
і до Голуні і там оселилися, вогні свої палячи до неба і жертви приносили, дякували богам, і такі (жертви) за нас.
І се Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ. І по ньому був син Лебедян, який звався Славер, і той
був двадцять літ.
А по тому був Верен з Великограддя також двадцять літ.
І по тому Сережень — десять.
І вони здобули перемоги над ворогами...
І тьму лиха принесла осінь.
і се нагрянули на нас інші,
і то готи приїхали до степів наших, зло творячи.
Се доблесні часи мали праотці наші, воюючи за життя своє.
Се ми слов'яни, бо славимо богів,
і се ми внуки богів наших Сварога і Дажбога.
І тако терпимо злі наїзди, силу маючи велику,
і боремося сильно од нападів готів швидких протягом
десяти літ.
і тут ільмерці підтримали (нас), і так здобули перемоги
над ворогами.
Се бо тії десять князів мали,
і ті великі були, досвідчені в боях і воїни хоробрі.
Оце пішли на нас по часі і зло творили,
і не було в нас іншої зброї, як мечі фрязькі,
обміняні на баранів та овець,
а ті майстрам створені на небі самому.

КАРБ
у VIII—IX СТ. східнослов'янські племена жили осіло, творячи особливого типу держави-землі, де існували вже головний город як укріплений центр політичного і торгового життя та менші міста-пригороди. На чолі держави-землі стояли народні збори — віче головного города, подекуди були і виборні князі місцевого походження. Південну групу цих племен, з якої згодом і сформувався український етнічний тип, становили племена полян, древлян, сіверян, тиверців, дулібів і білих хорватів.
Зберігаючи внутрішню своєрідність, племінні землі-держави часто об'єднувалися для спільних акцій, чому сприяла мовна і родова спорідненість. Розвиток цього процесу, який охопив кілька століть і який то гальмувався, то прискорювався зовнішнім втручанням, привів до виникнення нового типу державного утворення на українських землях — Київської Русі.
Племінні землі-держави стали важливим етапом розвитку української державності, їхня територіальна організація виявилася досить стійкою, її сліди можна простежити і в наступних територіальних утвореннях, а також у географічній топоніміці.
Дністрянський М. Кордони України. — К., 1992. — С. 11—12.

Додаткова інформація:

Переглянуто 28 разів