Тоді за наказом цариці Єкатерини ІІ російські війська оточили, окупували й зруйнували Запорозьку Січ. Цілеспрямований наступ на систему козацького військово-адміністративного устрою розпочався ще за царя Петра І, але тогочасні політичні обставини не дозволяли ні йому, ні його ближчим наступниками знищити цей осередок гуртування українців у політичну структуру.  Найчастіше ця подія розглядається в дискурсі імперської політики Російської імперії та підступного характеру здійснення цієї операції. Немає підстав заперечувати такий підхід. Але виникає питання: чому все-таки запорожці та січова старшина здала без бою цю національну, здавалося, б твердиню? А чи ж була остання, Підпільненська Січ такою військовою й морально-психологічною твердинею? Чи брали до уваги столітній досвід московської агресії на українських землях? Зруйнування за наказом Петра І Чортомлицької Січі, обсаджування козацьких земель царськими кріпостями з російськими гарнізонами, цілеспрямований наступ на права українського козацтва, зрештою, ліквідацію гетьманства 1764 р. й козацького полкового устрою на Слобожанщині? Чи випадково на запорозькі землі, як свого часу на Стародубщину, царський уряд висилав тисячі росіян-старообрядців? Вони, хоча й мали свої зачіпки з казенною Православною церквою й зазнавали утисків на власне російських теренах, але в Україні здобували численні привілеї й були політичною опорою московського уряду. Отже ж чи мала старшина Запорозької Січі бодай якусь політичну програму, що дає підстави розглядати її як серйозну політичну силу, здатну враховувати всі ці обставини й діяти відповідним чином?


Політична програма Єкатерини ІІ щодо України була спрямована на знищення цієї політичної й культурної осібности України, Прибалтики та Білорусі. Імператриця недвозначно сформулювала її у відомій інструкцієї генерал-прокуророві Сенату князеві Александру В’яземському: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмова­нными им привилегиями; нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию глупостию. Сии провинции, также Смоленскую надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях; когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезли, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».
1764 р. цариця ліквідувала гетьманство як політичну інституцію, а наступного року здійснила ліквідацію козацького адміністративно-полкового устрою на Слобідській Україні.
Тим часом Єкатеріна ІІ продовжувала роздавати землі на теренах Вольностей Війська Запорозького волохам, сербам, утискуючи права української старшини. У 1766 кошовий отаман Війська Запорозького Петро Калнишевський під час поїздки до Петербурга мав на меті вирішити земельні спори запорожців, але був доведений до «повної безнадійності домогтися чогось від російського уряду». Як зазначає відомий історик Наталя Полонська-Василенко, в старшинському середовищі стала розглядатися перспектива переходу всім Військом під владу султана. Однак царський уряд тримав ситуацію під контролем і ретельно відстежував найменші чутки з приводу лояльности запорозької старшини. Ці підозри, зрештою, й стали причиною арешту верхівки після зайняття Січі царськими військами 1775 р.
Насправді ж січова старшина давно перестала бути військово-політичним проводом не лише українського народу загалом, а й запорозького козацтва. У грудні 1768 р. вибухнуло відоме повстання на Запорозькій Січі проти кошового отамана Петра Калнишевського, який разом зі старшиною був причетний до придушення Коліївщини. На Січі тримали в ув’язненні кілька десятків гайдамаків, що й викликало обурення козацької сіроми. На другий день бунту повстанці вирішили обрати нову старшину, забрати військовий скарб, гармати, коней й покинути Січ. Січова старшина на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським втекла під захист царських військ, що перебували в Новосіченському ретраншементі. 27 грудня об’єднаний загін російських військ та кошового отамана Петра Калнишевського увірвався на Січ і після запеклого бою придушив повстання. В обставинах внутрішнього протиборства в козацькому середовищі всередині Січі вона ніяк не мала шансу протистояти тиску зовнішньої, відмобілізованої, цілеспрямованої й підступної імперської сили.
…Перебіг військової операції із знищення Січі відомий на підставі донесення генерала Петра Текелія Єкатерині II, складеного 6 червня 1775 р. в дусі вірнопідданої реляції про виконання завдання. Але, крім того, існує таке яскраве джерело як «Усна оповідь колишнього запорожця, мешканця Єкатеринославської губернії й повіту, села Михайлівки, Микити Леонтійовича Коржа», вперше видане в Одесі 1842 р. Це оповідь мудрої й спостережливої людини, яка передає не тільки подієвий фактаж, але зі сказаного ним простежуються важливі причиново-наслідкові зв’язки.
Принагідно нагадаємо, що запорозьке козацтво була активно залучене в російсько-турецькій  війні 1768 – 1774 р., в якій проявило себе у битвах під Кінбурном, Очаковом, Хаджибеєм, під час штурму Перекопу, у здійсненні розвідувальних рейдів тощо. По закінченні воєнних дій козацькі загони тривалий час стояли як оборонний заслін на Дунаї. З укладенням Кючук-Карнарджийського мирного договору Росії було передано землі між Дніпром і Південним Бугом, а отже й контроль над гирлами цих річок. А тому стратегічно землі Вольностей Війська Запорозького з півночі, сходу значною мірою з півдня були оточені землями, якими безпосередньо управляв петербурзький уряд. Поразка Туреччини й Кримського ханату у війні суттєво ослаблювала воєнну загрозу з їхнього боку. Тим самим майбутнє Січі тепер цілком опинилося в руках царату.
Зрештою, російський уряд не обмежився посиленням контролю за Січчю, а в березні – квітні 1775 р. спланував її ліквідацію та військову акцію проти Січі. Розробниками цієї операції були царські вельможі Пьотр Рум’янцев та Григорій Потьомкін. Для виконання волі Єкатерини ІІ Потьомкін вирядив генерал-поручика Петра Текелія, серба, родича й друга генерала Хорвата, з яким у 1750-х роках запорожці вели боротьбу через його численні зловживання владою й чинені проти них утиски. До забезпечення операції з північного сходу від земель Війська Запорозького було підключено командувача військами на лівому березі Дніпра генерал-поручика князя О. Прозоровського. При потребі генерал Прозоровський мав вчинити рейд з-за Дніпра із залученням лівобережних та слобідських полків.
Відзначимо відразу, що Січ мала близько 10 тисяч козаків і помічників та 20 дрібних гармат. Під орудою генерала Текелія було послано вісім полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських батальйонів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків, усього 66 тис. чоловік з 50 гарматами.
Корпус Текелія вирушив у похід на Січ 25 травня, а 4 червня, не зустрічаючи найменшого спротиву, підійшов до Новосіченського ретраншементу. Оповідачеві Микиті Коржу врізалося в пам’ять, що генерал Текелій наказав, щоб війська підійшли до Січі в цілком певний день і в “урочне число, тобто на саму Трійцю, на зелених святках”. Сам він з артилерією став за дві версти від Січі й звелів спрямувати гармати проти Січі. Тим часом і з боку Січі не спостерігалося жодного спротиву. До того часу російські війська зайняли всі паланки, всі містечка і всі слободи по всьому Запоріжжю. Генерал згодом  напише в рапорті, що він підійшов до січових укріплень, “ніким через їхній сон не угледжений, так що й вартові при артилерії у тій же позі (тобто в сні) були”. Московські війська без найменшого спротиву зайняли першу лінію запорозьких укріплень й спрямували свою артилерію на Січ. Численні московські річкові судна стали на річці Підпільній, відрізаши можливість відступу водним шляхом. Між ретраншементом і Кошем був вал і рів, але вони не були перешкодою для окупантів, бо, як свідчать тогочасні донесення, “рів геть засипася, а вал слугує козакам дорогою в поле, рогатки ж через козацьку безпечність ніколи не опускаються”.
Як бачимо зі сказаного, Запорозький Кіш не був належним чином організованим укріпленням, а охорони підступів до Січі фактично не існувало. Це вказує на те, що станом на середину 1770-х років Січ фактично не відігравала ролі центрального форпосту українських збройних сил, а використовувалася передовсім як знаряддя для реалізації задумів царського уряду. Це вказує на відсутність перспективної політичної програми й військової стратегії у січової старшини. Тому вона й не була готова до протистояння з царським військом.
Остання рада на Січі
Неготовність запорозької старшини й кошового отамана Калнишевського до рішучих дій і до захисту Січі передає оповідь Микити Коржа. Микита Корж дуже влучно передає морально-політичну обстановку, яка панувала серед січової старшини під час наради у Калнишевського.  Кошовий отаман зібрав усіх курінних отаманів на раду. “Москаль у гості нас кличе. Чи підемо, чи не підемо?” – це питання повисало в повітрі, бо найперша дилема полягала в тому, “чи віддамо Січ москалеві, чи не віддамо”. Однак з приводу цього сутнісного питання між старшиною виникла суперечка. Дехто згоден був змиритися, инших обурювала навіть сама думка про це. “Нехай Текелій приведе ще стільки війська, як се, то ми всіх у пух розіб’ємо, як мух передушимо!” – гукали найзавзятіші. – “Чи ж то можна Січ і славне Запоріжжя москалеві віддати за спасибі? Цього ніколи, поки світ сонця, не буде!” Але ці, відважники, були всі з сіроми, з бурлаків і неодружені, ніяких посілостей не мали. Та більша частина козацтва, а тим більше їхні отамани,  на ту пору вже обросли хуторами, зимівниками.
Ці, поважні й статковиті козаки, переповідає Корж, міркували таким чином, що “хоча ми це військо Текелієве й винищимо упень, до ноги, але біда в тому, що полки, які вступили в наші терени й зайняли всі паланки й слободи, почувши про наш опір, розорять всі наші тамтешні набутки, а дружин і дітей наших безжально піддадуть смерті!” Такими чином ці міркування й переважили зухвальство відважнішої частини козацтва.
Ці обставини передані й ще одне джерело – народна пісня “Ой із-за зеленого  гаю”, записана поміщиком Єлисаветградського повіту Іваном Скоповим. Вона розпочинається тим, як “із російського краю / велике військо прийшло”, а кошовий спостерігає за цим “у віконечко” й питає старшину й козаків: “Дітки, що будем робить? Ось перед нами / Неньчине військо стоїть”. Називаючи царицю ненькою (!!) автор слів чи то від свого імени, чи від імени козацького загалу приписує кошовому ментальні риси процарського патерналізму, чи по суті, матерналізму. При цьому, за словами пісні, Калниш припускає, що московське військо послане за запорожцями, “щоб ішли татар, як саранчу, топить”. Аж тут його напоумлюють звичайні козаки, вказуючи кошовому на небезпеку: “Ой батьку, щось воно не те, / Чого ці гармати горлом до Січі стоять”. Невиконана Січової старшини, очолюваної кошовим, функція організації розвідки й політичного прогнозування тепер випливла назовні: “Треба, батьку, узнати, / Чого вони од нас хотять?”
Військово-політичний провід Січі розгублений, стрижнева орієнтація відсутня: “Москаль кличе в гості, / Будемо чи ні йому голову хилити?” Розгублене й козацтво; у пісні передано ментальнісно-психологічні орієнтири різних груп січовиків: “Одні кажуть: “Не дамо за спасибі Січі”. / Другі кажуть: «Мир ліпше всього». / А ці: «Нехай нам випалять очі » / Та й помрем єден за другого. / Ніколи ж того не буде, / Щоб ми Січ оддали даром; / Поки світить сонце / Всі будем биться з козацьким запалом!” Однак запалу радикальної частини козаків стало хіба що до виступу архимандрита.
Особливо наполегливо переконував козаків не чинити спротиву окупантам православний протопоп січових церков архимандрит Володимир Сокальський. У цьому він і виконав головну функцію московської ідеологічної структури – нейтралізація спротиву окупаційній владі через лицемірне використання посилань на євангельські моральні приписи та поширювану цією таки структурою «братерської» демагогії. Ці прикрі обставини передає й згадана народна пісня:

Ніколи ж того не буде,
Щоб ми оддали Січ даром;
Поки ще світить сонце,
Всі будем биться  з козацьким запалом!

– Бога бійтесь, діти, –
Каже панотець архімандрит, –
Що ви хочете робити,
Прокляті будете з роду в рід.
Ви, дітки, християни
І не піднімайте на брата руки,
Не робіть у серці своєму рани,
Бо за те будуть вам великі муки.


Піддавшись на ці начебто християнські умовляння, запорожці й пустили «брата» до Січі, не зробивши жодного пострілу по ворогові. Далі в пісні йдеться про те, що після цієї попівської намови запорожці пристали до думки, що «війною, батьку, нічого не вчиним, треба доброю волею робити, ходім та уклін вхилим». Так і вчинили: пішли до царського генерала Текелія на уклін із хлібом-сіллю.
Московські ж «брати», захопивши Січ, були дуже далекі від «братерських» і християнських мотивів: вони плюндрували й грабували не лише козацьке добро, але й православні святині. Про це також відзначено в народній пісні «Устань, батьку Калнишевський, просять тебе люди», записаній Я. Новицьким від онуків запорожців Степана Власенка, Кузьми Лутая та Фоки Бранця в червні 1884 р. на рибних ловах на Дніпрі біля острова Хортиця. У ній ідеться про пограбування московськими військами Січі та козацьких церков:

В неділю ранесенько, лагерями стали,
А в вівторок разів сорок Січу такували.
Московськії генерали церкви грабували.
Грабували срібло, злото й восковії свічі.
Зоставайся, Калнишевський, с писарями в Січі.
Вже покрилось славне військо густими лозами
Та заплакав Калнишевський дрібними слезами.

Скориставшись відсутністю спротиву, підрозділи московського війська (кіннота полковників Розена і Язикова) зайняли підступи до Січі. 5 червня 1775 р. московське військо вступило до Січі. Кошовий Калнишевський, писар Глоба і суддя Головатий були взяті під варту. Заздалегідь підготовлені чотири піхотні роти зайняли укріплення Коша й узяли під варту військові порохові погреби, артилерію й припаси до неї, канцелярію Коша. Військові старшини, курінні отамани й козаки після оголошення царського указу про ліквідацію Січі склали зброю. Після від’їзду Калниша і Глоби Текелій прийняв командування Січчю на себе, привів запорожців до присяги. В Січі стали запроваджувати порядки на московський лад. 5 серпня  1775 р. було оповіщено маніфест Єкатерини ІІ про зайняття військами Січі, знищення Коша і самого імени “війська Запорозького низового”.

Генерал Текелій, відправивши до Петербурга головну й заарештувавши всю решту старшини, конфіскував їхнє майно. Січ було зруйновано дощенту. Сам Текелій поїхав до Петербурга з докладним донесенням про виконання покладеного на нього доручення.
Зазнавши на собі тягар московської кормиги, запорожці стали гадати, як би то їм уникнути халепи. Далі події розгортаються в суто українському дусі: ганебно здавши без бою  свою головну твердиню Січ і дозволивши заарештувати своїх провідників, запорожці вирішили перехитрити генерала Текелія. До Текелія з хлібом-сіллю  (sic!!!) було послано делегацію з 50 осіб, яка скаржилася на крайню бідність, попросила  письмового білета на лиман Тилігул на заробітки (“до лями на рибальню”, тобто до каната, тягти невід). “Хитрість” полягала в тому, що вираз “іти до Тилігула” в запорозькому середовищі означав не що инше, як іти за кордон, до Туреччини. А цієї обставини Текелій не знав, тому й, видаючи посвідку, не міг врахувати. Тим часом козаки, зібравши майно, вночі взяли не лише тих п’ятдесят, що одержали посвідку, а стільки, скільки могло всістися в човни – чи не тисячу людей. Зберігся переказ про те, що запорожці “зашуміли веслами до Тилігула”, там були не довго, а оселилися біля підніжжя Хаджибейської фортеці, в Карантинній балці, де згодом заснували передмістя Пересип. За кілька днів до Текелія прийши ще п’ятдесят осіб за посвідкою “на Тилігул”, а потім так само чинили ще й ще, беручи з собою стільки людей, скільки могли вміститися в човен. Таким чином сірома з усіх куренів майже вся забрала “під турка”. На Січі залишилися хіба що сліпі, кульгаві й старі та кілька старшин.
Таким чином, розорене козацьке Запоріжжя припинило своє існування, а українське козацтво перемістилося у володіння Османської імперії. А далі – було повернення частини запорожців назад під владу Росії й згода на створення Азовського, а згодом – Чорноморського війська, яке й заклало початок заселення українцями Заазов’я. Але запитаємо себе, чи ж то були порожні землі? Але то вже инша історія, до якої повернемося згодом.

…Тим часом напередодні знищення Січі, 2 червня 1775 р., у Новоселиці, якій залишалося ще кілька днів бути центром козацької Самарської паланки, було закладено підвалини для спорудження Троїцького собору, спорудити який узявся Яким Погрібняк, славний будівничий із Нової Водолаги на Слобожанщині. Цей храм став своєрідним пам’ятником колишньої слави Війська Запорозького. Хоча до нас дійшли лише уривкові свідчення про підготовку й ухвалення спорудити цей собор, але гадаємо, що без схвального слова кошового Петра Калнишевського в цій справі не обійшлося. Відомо, що на його батьківщині, в с. Пустовійтівці, його коштом і стараннями було споруджено ошатну триверху церкву Покрови та величний неповторної краси  Покровський собор в Ромнах. Безславно простаршинувавши на Січі й ганебно капітулювавши перед ворогом, він залишив по собі храми, що стали пам’ятками слави Запорозької Січі тих часів, коли вона була осердям боротьби України за волю. Слави давно минулої, тієї, що є ґрунтом нашої історичної пам’яті.