Індра оспівується у Ведах не тільки за незмірну силу, а й за любов до соми — священного хмільного напою. Від нього ватажок небесного воїнства стає ще дужчим і нестримнішим. А у «Велесовій книзі» часто згадується інший напій — суриця. На дощечках За, 46, 5а та інших мовиться, що цей хмільний трунок п'ється на знак благості й спідкування з богами і навіть дається рецепт приготування його:
«Одставляєм на сонці молоко наше, у травах заночі утовчемо до нього щавлю і тнитрав 'я і дамо йому суритися, і це єсть наша стара пошана богам і буде зв'язком між нами. Се жертва наша сура на дев'ятисилі і щавлі удіяна і на сонці ставлена три дні, потім крізь вовну проціджена...»
Сура, суриця, поза сумнівом, тотожна ведійській сурі, яка, поряд із сомою, використовувалася для певних обрядів. Скажімо, одноденний воїнський обряд ваджапея, який передує більш важливому обряду раджасуя, передбачає перегони на колісницях і пиття сури, яка в інших ритуалах заборонена. Цей обряд здійснювали царі та воїни. Тож уживання сури було притаманне переважно воїнському станові.
Слово сура у ведійському санскриті виводиться з кореня су — «проціджувати, дистилювати спиртний напій»; вичавлювати. Індійці знають богиню вина на ім'я Сура. Вона постала з молочного океану, який сколочували боги та асури, щоб добути амріту — напій безсмертя, тотожний грецькій амброзії. Сама ж богиня Сура називається донькою найдавнішого ведійського божества Варуни
— покровителя воїнського стану і князівської (царської) влади, тотожного Дажбогові — покровителеві русичів ". Через те вона має й назву Варуні. Те, що суру добули з молочного океану, має, очевидно, засвідчувати зв'язок Гї з молоком. Як, до речі, й соми, що її дехто пов'язує то з кумисом, то з хмелем. Назва сура дожила до нинішніх часів, і тепер так в Індії називають саморобне вино.
Враховуючи, що приготування сури пов'язане з сонцем-сур'єю і що індійському "с" часто-густо відповідає іранське х/г, можна висловити припущення: наша горілка, горівка пов'язана не зі значенням «горіти», а зі значенням, яке несе слово сура, по-іранському хура/гура (пор. гуральня). Тим більше, що на означення горілки є варіанти зорівка, сирівець тощо.
Відомий лікар-фітотерапевт Є. С. Товстуха вважає суру священним напоєм праукраїнців і подає кілька відновлених рецептів її. Дивовижно: цей цілитель-фітотерапевт, покровителем якого є сам найперший зцілювач Шіва, у Яготині живе на вулиці Гирича. Гирич напрочуд перегукується з епітетом Шіви — Гіріш, котрий означає «Бог гір», «Владика гір», «Гірський бог».
Принагідно відзначимо, оскільки мова зайшла про Сур'ю-Сонце, що санскритське сур'я вживається в двох значеннях — «сонце» і «цар». Так само, як сонце має епітет Сурадж, де радж знову-таки «цар», л Су — приставка, яка надає основному слову вищого ступеня якості. Тобто епітет цей дослівно означає «Прекрасний цар» " і співвідноситься з Сурожем та сонячною країною, про яку мовиться у «Велесовій книзі» неодноразово. В певному розумінні Сурож цілком може вважатися Сонячним Містом.
Із Сурожем пов'язаний і князь Бравлин, згадуваний у «Велесовій книзі». У «Житії Стефана Сурозького» мовиться, що якийсь князь іменем Бравлин з руською раттю з Новгорода повоював землю від Херсона до Корчева і Сурожа. Це було навряд чи пізніше 800 року. Деякі дослідники воліють пов'язувати цього князя з Великим Новгородом, забуваючи, що в Криму був свій Новгород — Неаполь Скитський біля нинішнього Сімферополя. «Житіє» розповідає, що Бравлин з великою силою підійшов до Сурожа, десять днів штурмував його, поки взяв. Він увійшов у церкву св. Софії, розбив двері, де стояла могила святого, пограбував. А тоді раптом на губах його виступила піна. Він закричав, щоб його воїни повернули пограбоване і терміново залишили місто.
Найцікавіше те, що загадкове ім'я князя Бравлина відомий мовознавець О. Трубачов виводить із давньоіндійського pravlina — «розчавлений», «повержений» і пояснює: цей епізод, поза сумнівом, має історичну або фольклорно-історичну основу. В ньому відбита справжня подія — облога, взяття Сурожа якимось тавро-скитським вождем. З ним при цьому стався припадок, що спричинився до його прізвиська — Бравлин. Його, очевидно, автори «Житія» сприйняли за ім'я
У слові твастир {той бо Богумир названий твастирем — майстром; д. 21) неважко впізнати санскритське тваштар, яке означає «тесляр», «майстер». Але і Тваштар — ведійський бог усіляких ремесел Тваштар видав свою доньку Саранью за Вівасвата — бога Сонця. Він вважається батьком Ями — бога смерті й правосуддя, згадуваного, зокрема, на дощечці 8(27). Проте горда Саранью покинула чоловіка, залишивши натомість жінку, схожу на себе, яку сама створила і якій доручила доглядати своїх дітей. Але Тваштар не прийняв дочки. А Вівасват перший на землі здійснив жертвоприносини й дарував людям вогонь. Він послав за ним Матаришвана — духа вітру, і той приніс його з небес на землю. Мудреці з роду Бгригу навчили людей, як поводитися з вогнем
Цей стисло викладений міт цікавий тим, що у «Велесовій книзі» зустрічається персонаж, який іменем дивовижно нагадує ім'я Матарішван і який пов'язується з вогнем. Це Матиря Сва, Матиря тощо, про яку у «ВК» мовиться, що вона — красна птиця, співає пісню ратну, співає в сварзі про подвиги ратні, несе пращурам вогонь до осель їхніх, б'є крилами, які вогнисто сяють, віщує перемогу. Варто навести тільки два приклади з «Велесової книги», щоб побачти зв'язок Матирі Сви, Матері-Слави з вогнем: «І там Мати-Слава перед нами йде, що огень дала пращурам нашим» (д. 28) і «Се б'є крилами Мати-Птиця, що браманове йдуть на нас, і мати кличе до Вишнього, що дав їй вогонь до вогнищ наших» (д. 366).
Матарішван у ведійській мітології — божественний персонаж, пов'язаний з вогнем. У «Рігведі» він згадується 27 разів. Матарішван — таємне ім'я бога вогню Агні, з яким він часто ототожнюється. Але Матарішван виступає окремо від Агні. Будучи посланцем Вівасвата (інакше Вівасвана), приносить з неба на землю вогонь, щоб мудреці з роду Бгригу навчили людей поводитися з ним. Це, звичайно, співвідноситься з подвигом Прометея, прикутого в горах Кавказу в межах Скитії. Його звільнив не хто інший, як Геракл, одружений з дочкою ріки Бористен. Спостерігається навіть певна подібність імен Прометей та Мата-рішван. Міф мовить, що Матарішван приносить вогонь здалеку, що разом з богами він створює Агні, добуває його тертям, у зв'язку з чим перший компонент імені його — Матарі пов'язують із санскритським матарі — «трут». У ряді текстів Матарішван виступає як творець: Індра порівнюється з ним як із вправним ремісником. До Матарішвана звертаються з проханням поєднати серця двох закоханих. Згодом на перше місце виступає його функція, пов'язана з вітрами. Саме слово тлумачиться або як «ростучий у матері» {матарі+сван), або як означення шматка дерева для добування вогню з символікою статевого акту. Звертає на себе увагу подібність другого компонента -сван в іменах Матарішван і Вівасван. Деякі джерела зазначають, що Матарішван — син птаха Гаруди, а Гаруда — птах Вішну. Саме він викрав у богів амріту, щоб викупити з неволі свою матір. Гаруда — сонячний птах, прабатько і цар птахів — один з найпопулярніших образів індійської мітології. Уособлює сонячну природу. В епосі і в індуїстській мітології пуран постійно асоціюється з богом Вішну, котрий часто зображається летючим верхи на цюму птахові. На своєму стязі Вішну помістив зображення Гаруди. А саме Вішну, особливо його третя аватара в подобі вепра, допомогла пролити світло на загадкову назву Канів, біля якого і розташувалося літописне місто Родень. Воно, судячи з усього, пов'язане зі слов'янським богом Родом, тотожним і функціонально, й етимологічно з індійським Рудрою (д. 19а).

Велесова книга

і се гряде Дажбо з силами многими на поміч людям своїм, і тому не маємо страху, оскільки як раніше, так і зараз,
про нас дбає той;
і говорили про нього, як він хоче; і се чекаємо свого дня, на те, що маємо... Се бо Воронзенець було місто, біля якого всілися готи, а
се руси биті.
і той град був малий, а після битви тієї спалений був,
і прах, і попіл його вітрами був розвіяний по обидві сторони.
І місто сеє залишено, і земля тая руська є.
І се не оглядалися на неї, але і не забули її.
Там бо кров отців наших лилася, і тому ми вправі
нагрянути на Воронзенець.
Слава тече по русах,
і ті сурми свої візьмуть, щоб проголосити о сім і сили збирати для князів своїх на захист Русі, бо це як руга,
і ругу повинні дати князям своїм і огненним слугам.
Тим маємо тримати се ще ругу особливу:
хай візьмуть їжу і питво за часів своїх до смерті і
служитимуть нам. Се бо многі поклали кістки свої на полі, як і за часів
Мезенмира.
Тако анти ми, маємо честь і славу співаємо богам! І хоч славії названі, ніколи не просили славу, і славу говорили, як молитву творили. Омиймо тіла наші і кажемо славу також.

24б
Пиймо суру питну за славу ту п'ять разів на день.
І вогнища розпалюємо біля дубів;
і тако снопа тягнемо і скажемо хвалу йому,
Ми Дажбожі внуки і не смієм нехтувати славу нашу за віки.
Се бо антами були по руськолані,
а раніше були русами і лишились ними.
Се про ВОЛИНЬ ідеться перше, яка била ворогів, бо
хоробра є.
І та ВОЛИНЬ є першим родом, будучи їх початком. І анти Мезенмира здобули перемогу над готами і
розтрощили їх надвоє. І се по них прийшли гуни, крові славних жадаючи, і та боротьба люта була.
І се готи зібралися з гунами і з ними на отців наших напали. І були розбиті і знищені. А тут пішли обри на князя і забили його. Отож синє море одійшло од Русі... Се боги русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну, на
травах настояну, і меди,
ніколи не живу птицю, ані рибу.
І се варяги й елани богам дають жертву іну і страшну
чоловічну.
І те ми не повинні діяти, яко ми Дажбожі внуки, і не маємо йти за іними стопами чужими.

24в
Се жертва наша є мед, сура о дев'ясилі і щавлі удіяна і на сонці настояна три дні, а потім крізь вовну ціджена. І то буде наша жертва богам правим, які суть наші праотці:
бо се походимо од Дажбога і стали славні, славлячи
богів наших. Ніколи не просили, не молили блага для себе. Се бо боги казали нам ходити до Русі і ніколи не з ворогами. Мати-Слава обрала нас співати про перемогу над
ворогами, і тому віримо, бо те слово про Птицю Вишню, що в небесну порость
летіла од нас.
Се бо князів наших вибирали, аби влада їхня про нас піклувалася, і як прийде ворог на кордони наші, то через кордон не перейде, бо поверне його сам Перунько. І те сніп знає,
що ми молимо Славу і ніколи не просимо іншого, ніколи не вимагали життя безпохибного. Ось що бачив отець наш Ор, як до хмар ходив, узятий будучи і взятий силою до Перунькової кузні. А бачив там Ор, як Перунько мечі кує на ворогів і
куючи казав тому:
«Се стріли і мечі маєте на воїв тих і не смійте боятись їх, бо знищу "їх до поду, і кмота їх буде вмішана до гною ближче, як земля звірам
у багні.
1 будуть вони, як поросята, вмазані од брення,
і сморід свій понесуть слідами своїми,
і всюди буде сказано про них, як про смердючих
поросят і свиней». Се бо говорив Перунько і кував мечі й Ору казав, і те Op повідав отцям нашим.
І така була наша боротьба за житву і звитязтва многі і
віки назад,
і зараз віримо в те, шо так було.

24г
Ішов од тих верхів і до синього моря і Сурожа до вас і казав вам, як відали самі, про ту зі старих часів землю
нашу союзу антів, яка через кров, щедро пролиту на ній, русою зветься, бо руду лили, і тако в спрагу її до кінця. І буде та земля наша, славних племен і родів. Се бо славимо богів, ніколи не просячи, бо славимося
силою їх.
І так величаємо пращура нашого Сварога,
який був, є і пребуде завжди з нами з віку у вік до кінця.

КАРБ
Різні джерела зберегли імена перших князів українських племен, які намагалися об'єднати під своєю владою більші частини слов'ян. Так, у 380-х роках антський князь Бож або Боз воював проти готів, які напали на антів. Його самого, його синів та 70 старшин готи взяли в полон і стратили. Але держава антів залишилася. Між 480—558 роками ця держава здобуває характер військової організації. У ній формується керівна група з воєначальників, заможних людей, з яких складається рада. Сила держави антів примушує Візантію рахуватися з нею. Вона простягається віц Дунаю до Дону. Ця держава загинула під навалою аварів. Цар Мезамир у 550-х роках був убитий, а людність не захотіла коритися аварам і покинула свою землю.
Друга велика держава постала на Волині. Аль-Масуді писав так: «З цих племен одне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем'я звалося Вапінана». Цьому цареві як могутнішому корились інші племена.
Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — Т. 1. — С. 77.