Щодо Дурги, то в «Махабгараті» вона прибирає нової подоби, через яку її культ пов'язується з вішнуїзмом або крішнаїзмом. Вона означається сестрою Крішни або втіленням Крішни, а Крішна, як відомо, земне втілення бога Вішну. Обидва ці божества згадуються у «Велесовій книзі» поряд під іменами Вишень і Кришень. Принагідно зазначимо, що імена цих обох божеств збереглися в сучасних українців як прізвища. Крішна як втіпення Вішну щоразу приходить на землю, коли її заполонює зло і звільняє її від нього. Тобто Крішна є спасителем людства від загибелі.
На деяких печатках з долини Інду зображено сцени з людьми та буйволами. Це викликає паралелі з пізнішими міфами про боротьбу Дурги з демонічним буйволом, котрий має показове ім'я в контексті слов'янської Мокоші, яка входила в пантеон Володимира. Буйвол той називався Махіша. А оскільки Дурга подолала його, то вона стала носити епітет, що в перекладі звучить як «Убивця Махіши».
Ім'я Махіша з санскриту тлумачиться «буйвол», «бик». Жіноча форма цього імені буде Махіші, тобто «буйволиця». З іншого боку, ім'я Махіша може походити від махі — «земля» + іша — «бог», «владика», а все ім'я в такому разі означає «Владика землі», «Цар». Таке тлумачення до певної міри підтримує термін махіші на означення першої, головної дружини царя .
Проте звертає увагу те, що одним із епітетів Шіви був Махеша, або Махеш у сучасному прочитанні мовою хінді. Це ім'я також складається з двох компонентів: маха — «великий» + іша — «бог» На стикові двох слів кінцеве а та початкове / дають е (так зване правило сандгі). Звідки й значення імені Махеша — «Великий бог». Жіноча форма цього імені буде Махеші — «Велика Богиня». Таким чином, ім'я Махеша виявляється семантично тотожним імені Махадева на означення Шіви, а ім'я Махеші — імені Махадеві на означення Деві. Гадаємо, що ім'я слов'янської Мокоші пов'язане саме з іменем індійської Махеші, яке на слов'янському грунті трансформувалося в слов'янські Макош, Мокош, Мокуша, Макуша, Мукуш, Мукеш тощо. Про поклоніння Мокоші свідчать назви Макошине на Чернігівщині, біля якої є річка Макошинська Простка. У сербів і хорватів існують перекази, де фігурує жіночий персонаж Мокош з виразними божественими, точніше, чародійними ознаками. Характерно, що в цих переказах, поряд з Мокошею, виступає і бан (князь) Олег. Термін бан, до речі, вживається і в «Велесовій книзі». Західнослов'янський топонім Мокошин Ворх змушує пригадати, що ідол Мокоші в Києві теж стояв на Горі
З усіх зібраних, переважно фольклорних, фактів постає такий образ Мокоші: вона милостива і водночас грізна, їй можуть приносити криваві жертви, вона первісно була верховним божеством, а потім зійшла до статусу нижчих богів, вона має велику голову й довгі руки, розпатлане волосся, пов'язана з нічною темрявою, з урожаєм, з родючістю, вона — захисниця проти посухи. Можна припустити, що після прийняття християнства в її образі стали переважати негативні риси, властиві і деяким іпостасям її. Бо в Індії Махеші виступає під десятьма іменами, які визначають різні її іпостасі. Шість уособлюють добре, милостиве начало, а чотири — похмуре, гнівне, і саме з гнівними її іпостасями пов'язується пізніше уявлення про слов'янську Мокошу.
Таким чином, у Володимировому пантеоні перед прийняттям християнства маємо божества Велеса й Мокошу, які відповідають індійським Шіві/Рудрі та Деві/Махеші. Очевидно, що функції, властиві індійському Шіві та його дружині, первісно були властиві Велесові та Мокоші. З прийняттям християнства функції, зокрема, Мокоші призабулися, зблякли, а сама богиня зійшла до становища нижчого духа й прибрала переважно негативних рис. А що Мокошу зовсім недавно уявляли з великою головою та довгими руками, то це відбиття раніших уявлень про багатоголову й багаторуку богиню, котра в своїй гнівливій подобі мала страхітливий вигляд і розпатлане волосся. І якщо великий київський князь Володимир саме з Криму приніс християнство, то він, поза сумнівом, добре знав і таврську Діву — Велику Богиню, епітет якої Махеша трансформувався у нашу Мокошу — Велику Богиню слов'ян. Знав Володимир і Шіву, хоч і під іменем Рода чи Велеса/ Влеса. Тобто бачимо, що у Володимировому пантеоні знайшли місце божества, які і функціонально й етимологічно тотожні індійським Шіві та Деві. Бо коли на території України фіксуються епітети Шіви як Махадева і Бгутанатх у формі Махадава та Бу-танат, коли давні насельники Криму поклонялися богині Діві, тотожній індійській Деві, то нічого дивного, що на слов'янському грунті зберігся ще один епітет Шіви — Махеша й епітет Деві — Махеші. Останнє ім'я відбилося в імені Великої богині слов'ян — Мокоші. Що ж до самого Шіви, то давньоіндійські джерела мовлять: він має тисячу імен і в кожній країні, у кожного народу виступає під своїм іменем, і то не під одним.

Велесова книга
27
д. 27 являє собою фрагменти окремих речень, у яких не простежується зв'язний текст. Тому ми не включаємо її в переклад. Цей матеріал поданий у кінці частини.

8(27)
Наступний текст, який подаємо, має у Ю. П. Миролюбова подвійну нумерацію — 8(27). Справді, існує певний зв'язок між д. 27 і д. 8(27): текст д. 27 обривається словами «іако ста глут...», — а текст д. 8(27) починається зі слів «яко ста глутве а тедо бяхом сірі а ньіще...»
Як стали голотою, то були сірі й убогі тоді. І якби прийшли в залізах (вороги), то випустили б нам
нутро.
Се бо Аскольд і Рюрик по Дніпру ходили і людей наших
зазивали до борні.
А тому, що мали війни між собою, тако і не могли йти
до них.
Ото хай буде наукою, щоб зрозуміли нашу помилку,
чому мусимо знову бути в неволі.
Се бо Аскольд узяв воїв своїх, посадив їх на лодії
і йшов пограбувати інших,
так ніби йшов на греків нищити міста їхні
і принести жертву богам в землі їхній.
Але то все була неправда.
Бо Аскольд не русич, а варяг, і мав іншу мету.
Той гмоть руську попирає іншими,
і злі діяння погубили імена їхні.
Ні Рюрик не русич.
Той бо лис іде хитрувати до степу
і б'є купців іних, які йому довіряються.
На старе кладовище ходили і там помислили,
як дихають пращурове наші під травою зеленою;
і там узнали, якими бути і за що йти.
І тут наші родичі почали були ділитися, кому старшим
пребути,
хто походить від отців і праотців маріченських.
який од них іде, а який був простець.
І та велика свара одоліла русів і привела до розладу і
розторгнення.
Тако греки від своєї землі прогнали їх, оскільки не мали сили, зчепленої до кругу і до крил. Усякий поглядав на сусіду свого і од цього віри не мав, яка веде мужів до січі.
Тако, прийшовши назад, починали сваритися про похід,
хто був кращий, а хто ж чорний.
Давно були інші оповіді про витязів,
і тоді чули про походи від отців своїх...
Отак бо русколань занепала од готського та гунського
звірства.
І тоді Кийська Русь утворилась.
І відтоді й готи устрашилися і пішли геть до Сверензе. Як відомо, Сверензе суть дві: одна — венедська, а друга
— готська.
І тут готи прибули до неї і посилилися там, а венеди ослабли з того часу. Окремо жмудь була коло тієї і та була литовська; і се називались ільми од нас, або інакше ільмери.
КАРБ
України перебували в усіх кінцях слов'янського світу: це його окраїни. Пруська Країна є нинішній Altmark (Шафарик). Укри жили на крайньому кінці поморян, котрі займали весь південний берег Балтики, від Данії до лівів, чуді й корсі. їхня країна від цього називалася в німців Ukkermark. У Волинському літописці згадується Україна, за Віслою й біля Карпат (Карамз., ІV, 175). На захід од Галичини гористі місця називалися кроїни (krajina) і мешканці — країняне. це верхів'я рік Стрию і Дністра, області Лихоборська і Липецька (Москвит., 1844, IV, 246). Кгаіпа в Сербії (Boue. Turquie, I, 129), Kjain, Krainbourg у Хорватії, в німців. Погранична сторона Чорногорії, від Жабляка до Фундаш, називалася Країна (Попова. Путеш., 244). Країна також і берег Адріатики, де збудована Будьва (Pouquev, Voyage, ПІ, 99).
У нас, на Русі, віцомо кілька Україн. Литовська Україна починається від Можайська, Дорогобужа і Вязьми; Сіверська — від Брянська, Новгород-Сіверська, Рильська, Стародуба; Польська (від поля, степи) — від Курська, Воронежа, Валуйки й Оскола. В XVI й на початку XVII віків Тула, Орел, Новосиль, Єлець, Лівни, Єпіфан, Венєв, навіть Коломна, Серпухов, Калуга, Таруса й ін. називалися українськими городами (Разряд., кн. 7123 года; Времен., 1849, кн. 1). У 1643 році Воронеж був украйним городом, з боку Азова і козацьких володінь (Посольс. Миилослав. Времен., 1850, VI, 44).
Чертков А. Пелазго-фракийские племена, населявшие Италию. — С. 84.