До Мегасфена, посла імператора Селевка при дворі індійського імператора Чандрагупти (IV ст. до н. е.), сходить переказ про те, що індійці, мещканці гірських районів, поклонялися Діонісу. А саме з Кримом пов'язується в античних авторів це божество. Процесії «діонісійців» у Північно-Західній Індії описані давніми авторами Арріаном і Страбоном. І показово, що свідчення про Шіву-Рудру багато в чому збігаються з античними свідченнями про «Індійського Діоніса». А Геродот ще в V ст. до н. е. мовить, що кожні три роки будини в своїй столиці Гелоні святкують діонісії. Це тим цікавіше, що будини — давні насельники України, а деякі дослідники ототожнюють Гелон із Києвом.
Діоніс змальовується давніми авторами як довгобородий і довгокосий, а в деяких індійських текстах Рудра називається таким, що має «сплутане волосся». Шанувальники Діоніса, за Страбоном, носять митру, а Рудра й собі має специфічний головний убір, схожий на тюрбан. Під час діонісійських урочистостей використовуються барабани й дзвіночки, а індійська традиція мовить про Шіву як про любителя музики, особливо дзвіночків. Відзначається зв'язок Діоніса з танцями, а в Індії обряди на честь Шіви супроводжуються танцями. Сам Шіва відомий як бог-танцівник, епітет його — Натараджа, тобто Цар танцю. Античні автори мовлять, що Діоніс, прийшовши до Індії, дав індійцям вино, навчив вирощувати виноградну лозу, тому він бог виноробства. І саме в Тавриді, за грецькою легендою, Діоніс навчив
людей землеробству й виноградарству. «Кажуть — повідомляє Стефан Візантійський у VI ст., — що тут Осіріс (тобто Діоніс — С. Н.) запрягши биків, зорав землю, і від цієї саме пари биків дістав назву народ, себто таври. Отже, зайвий раз підтверджується, що й таври «коровичі», а таврів, до речі, візантійські автори ототожнюють зі скитами, тавроскитами й русами, що знаходить підтвердження і у «Велесовій книзі»
Шіва пов'язаний із хмільними напоями. Антична мітологія каже, що Діоніс познайомив індійців з різноманітними рослинами — лавром, плющем, миртом, буком, смоквою. А в давьоіндійських джерелах Рудра означується володарем дерев, про що свідчить епітет Врікшапаті, йому надавали імен різних дерев і особливо пов'язували зі священною смоквою. Діоніс уперше впряг биків у плуг, а Шіва невіддільний від сірого бика, його емблема — бик, він сидить на бикові, він володар худоби, «скотій бог» Пашупаті. Це не може не навіяти на згадку оспіваних в українському фольклорі сивих волів або сивих биків.
Культ Шіви невіддіпьний і від змій, що знову викликає на думку Геродота і будинів, у зв'язку з якими «батько» історії мовить, що за одне покоління до походу перського царя Дарія на скіфів у Північне Причорномор'я неври полишили свою країну через навалу змій і оселилися серед будинів. А може, через навалу племен, які поклонялися богові, пов'язаному зі зміями? Тим більше, що будинам також був знайомий культ Діоніса, отже, й Шіви.
У зв'язку з таврами та Діонісом, тотожним Шіві, привертає увагу таврська Діва, саме ім'я якої перегукується з індійським іменем Деві, що означає «богиня». Ім'я Деві має дружина одного з верховних божеств індійського пантеону, яким є Шіва, котрий іконографічно зображається з тризубом. У ньому він уособлює середнє вістря, тоді як Вішну — ліве, а Брахма — праве. Очевидно, Діва таврів — слов'янська трансформація індійської Деві — «Богині». Діва була головним таврським божеством. У знаменитій херсонеській присязі, яка датується II ст. до н. е., вона названа після Зевса, Геї та Геліоса Але саме вона вважалася покровителькою і захисницею міста Херсонеса, що його свого часу здобув великий київський князь Володимир і звідки він приніс у Київ християнство і християнські регалії, привів християнських священиків, у Херсонесі містився храм богині і статуя, а за сто стадій від міста (приблизно 18 км), на мисі Парфенон, було її святилище. На честь богині влаштовувалися свята — парфенії. І Парфенон, і парфенії пов'язані з грецьким парфенос, партенос — «діва», «непорочна дівчина». А індійську Деві, дружину Шіви, і сьогодні шанують в Індії як цнотливу, незайману дівчину — каньякумарі, де і канья, і кумарі означають «дівчина», при тому що кумарі — епітет багатьох героїнь та богинь. Як святилище їй присвячено мис Каньякумарі (інакше Коморин або Кумарин) — крайню південну точку Індії. Такою крайньою підденною точкою для України певною мірою є Херсонес, теперішній Севастополь, захисницею і покровителькою якого була таврська Діва. У східній частині давнього Криму Пліній згадує підряд Німфей та Діа. Німфей, як і Парфенон неподалік, тлумачиться як «Дівин», «Належний Діві». Сусіднє Діа, видимо, означало те саме, але місцевою мовою, таврською, що її деякі дослідники відносять до індо-арійської, тобто індійської. Це ціпком може мати під собою грунт, бо в тій же херсонеській присязі згадуються і шастри у формі састер — суто специфічний індійський термін на означення стародавніх священних індійських книг, де лаконічно викладалися обов'язки і правила повсякденного життя індійців. З них пізніше розвинулися трактати з різних галузей знань, базованих на Ведах.
До низки «дівиних» топонімів різними мовами у східному Криму долучаються і тюркські Киз-Аул та Киз-Таш (тюрк, киз — «дівчина». Проте переліком цих «дівиних» топонімів список не вичерпується.
Характеристики таврської Діви цілком узгоджуються з тим, що ми знаємо про індійську Деві, дружину Шіви. Вона має численні епітети, серед них Парваті — «Гірська», «Горянка», тоді як сам Шіва має епітет Гіріша — «Володар гір». Святилища Діви розташовувалися на гірських урвищах, де їй приносилися криваві пожертви, в яких довелося брати участь і юній Іфігенії, доньці мікенського царя Агамемнона, яку з-під Трої Артеміда перенесла в Таврику. А Деві ще донедавна в Індії робилися такі ж жертвоприносини. Ім'я таврської богині ставилося на херсонських декретах, ії зображали на монетах. Культ Діви злився з культом Артеміди, богині-воїтельки, сестри Аполлона. Аполлон же і функціонально, й етимологічно тотожний індійському Гопалану, інакше Крішні-Гопалі, а також нашому Купалі. Як і образ Шіви, образ Деві двоїстий: для її шанувальників вона і милосердна, і грізна. Вона і богиня-воїтелька, що вславилася подвигами у здоланні асурів.
Деві або Махадеві — верховна богиня і головний об'єкт поклоніння в шактизмі й тантризмі; шанувальники її через це називаються шактами. Вона має різні іконографічні подобизни, залежно від якостей і функцій. Найвідоміші три типи її зображень: Парваті або Ума — жінка з усміхненим обличчям і двома руками. Зображається і окремо, і разом із Шівою та синами.
Дурга («Нездоланна», «Непоборна») — світлошкіра вродлива
жінка з різноманітною зброєю в багатьох руках. Найчастіше її зображають у мить, коли вона вбиває демона-асура Махішу, який обернувся на буйвола (привертає увагу фонетична подібність імен Махіша та Мокоша).
Калі («Чорна») або Махакалі («Велика Чорна») — темношкіра жінка з червоними очима і висолопленим червоним чи жовтим язиком. У неї звичайно десять рук, хоча буває і чотири, і дві, що тримають усіляку зброю. Тіло її обвивають кобри, волосся розпатлане, на шиї — намисто з черепів або людських голів. Культ Калі, вважають дослідники, склався на основі найдавнішого культу богині-матері, відомого ще з часів харапської цивілізації (III — II тис. до н. е.). Пізніша іконографія зображає її, грізну воїтельку, верхи на леві, з чотирма обличчями й вісьмома руками, озброєну мечем, щитом, луком, диском і петлею. Вона тримає ще лотос, дзвін, тацю.

 Велесова книга
і се був у ті часи Оседень, огнищанин, і сей благ був.
І боги давали йому овець багато
і худоби на пасовишах у степах.
І се була вона при травах многих,
і боги давали йому приплоди худоби і примножували її.
І тако з'явився перед очима їхніми мандрівник і сказав йому:
«Нехай підуть сини твої до землі тієї, до краю чудового,
що є на заході сонця і де сонце спить на своєму одрі.
І се вершник скаче до нього і рече сонцю,
що гряде сонце до лук своїх синіх.
То повинен скакати до повозу твого і дивитись од сходу.
І як сказано було, поскакав той до іншого краю.
І ввечері прискакав поблизу їх інший вершник і сказав,
що сонце зайшло за гори свої і візок свій золотий залишило;
і той вороги хотіли вкрасти.
І ті ближні вершники скачуть до іншого краю
І ось зоря йде і веде зги свої й одягом Дажбовим трясе,
і зги течуть до краю небесного». І се сказав.
Тоді два сини пішли до заходу сонця
і побачили там багато див і трави злачні.
І прийшли до батька і сказали йому, що красен край той.
І се многі племена і роди висловили бажання стати на
тропу ту і піти за Оседнем. І тут сказав Орео-отець синам своїм очолити всі роди. І не захотіли вони, поділившись на тих і інших. Отож князі одні повели людей своїх на полудень, і Ор повів до краю морського. І тут була засуха велика і піску багато, І пішли до гори і там осіли на піввіку. І як створили кінне військо велике, пішли в землі чужі, і там воїни ставали на тропі їхній, примушували битися
і були розтрощені.
І так ішли далі і бачили землі теплі і не берегли їх, бо багато чужих племен там осіли; і йшли далі. Се бо боги вели їх, як людей своїх. І прийшли до гори великої і билися там з ворогами; і йшли далі.
Отак багато разів мусимо згадати про те і тягнемо за своїх. Як отці наші, маємо очиститися мольбою в омовінні і митися, мольби творячи за чисті душі свої і тіла, яко Сварог уставив ті омовіння і купалища і те вказав; і не сміємо те покинути.
І миємо тіла й умиємо душі свої в чистих водах живих і підемо трудитися, всяк день мольби творячи і суру п'ючи, як і раніше робили, І ту п'ять разів пиймо на день і хвалімо богів наших за
радощі ті,
що осуриться молоко наше на пропиття наше, і корм іде для корів до нас. І тим живемо, і трави злачні уварюємо до молока; і так приймаємо кожен частину свою; і живемо, І кажу те, сину мій,
що час не страчено і є вічний перед нами.
І там побачимо пращурів своїх і матерів,
які порядкують на небі й отари свої пасуть,
і віни свої вінуть і життя мають, як і наше.
Там немає ні гунів, ні еланів, і Права княжить над ними.
І та Права істинна, як Наві скинута чи Яві дана,
і пребуде віки вічні біля Світовида.
І се Заребог іде краєм тим і говорить для пращурів наших,
як живемо на землі, і як страждаємо, і як багато зла.
А там зла немає, і трави зелені зустрічають їх
і зустрічають шелестом своїм про волю божу і щастя
людей тих.
І маємо глядати степи райські на небі, яке є синім,
і та синь іде од бога Сварога.
І Велес іде править отарами їхніми;
і йдуть на злаки і води живі,
і ніхто не поневолений у краї тому, і нема рабів там,
і жертви іншої, як хліби, немає.
І се виноград, і мед, і зерно дають до молитов тих.
І тако проголошуємо славу богам, які суть отці наші, і
ми сини їхні,
і повинні бути в чистоті тілесній, як і душі наші, які ніколи не вмирають і не завмирають за час смерті
тілес наших.
А загиблому на полі бою Перуниця дає воду живу попити,
і, попивши її, йде (той) до неба на коні білому.
І тамо Перунько їх зустрічає і веде до благ своїх, до
палат своїх,
і там пребудуть (якийсь) час вони і дістануть тіло нове. І так жити мають і радіти прісно і до віку віків, за нас молитву творячи.
КАРБ
Немає сумніву, осілий хлібороб Наддніпров'я повинен був зберегти за скитської доби те індоєвропейство, якого він набув за попередніх часів, у процесі переборення новим індоєвропейським елементом давнього неолітичного трипільського підґрунтя.
я навмисне згадав про осілого хлібороба, щоб відрізнити його етнічну долю за скитської доби від етнічної долі скотарської верхівки, від долі тих царських скитів, що, за свідченням Геродота, «інших скитів уважали за рабів», від тих скитів-кочівників, що «нічого не сіяли, не орали». Лише ці скотарсько-вершницькі родові групи туранізуються або іранізуються в скитський період, як про це вже була мова давніше.
Цілком зрозуміло, що за античної доби тубільний європеїзм основного масиву людности, в нових суспільно-господарчих умовах, повинен був зміцніти й виступити яскравіше, як це було досі. Можна припустити, що він у цей період втратив свої архаїчні риси тубільної відокремлености і, втягнений в орбіту античного світу, зміг набути певних мовних ознак, спільних індоєвропейським народам античного світу.
Петров В. Походження українського народу. — К., 1992. — С. 67.