Неділя, 16 червня 2019 12:30

Велесова Книга (продовження 24)

До вашої уваги пропонуємо листа Бориса Яценко під назвою "Загадки першої експертизи" з додатку до публікації Велесової Книги за 1995 рік. А також продовжуємо переклад 31-ї та 32-ї частин (дощечок) " Велесової Книги".

Епістолярій
ЗАГАДКИ ПЕРШОЇ ЕКСПЕРТИЗИ
м. Москваа
Редакція журналу «Русская речь» Л. П. Жуковській.

Вельмишановна Лідіє Петрівно!
Я вирішив звернутися до Вас, хоч особисто Вас не знаю, якщо не зважати на коротке заочне знайомство: Ви пітримали перестановки в тексті «Слова о полку Ігоревім», які запропонував академік Б. О. Рибаков (1985), а мої заперечення були опубліковані в журналі «Русская литература» (1987). Свій орфографічний і палеографічний аналіз тексту «Слова» я виклав окремо в статті, яка, можливо, також буде надрукована.
Але зараз я хотів би висловитися про інше, а саме — про «Велесову книгу». Займаючись цією проблемою, я прочитав про «ВК» майже все, що побачило світ у Союзі (іноземних публікацій поки що не дістав; якщо у Вас що-небудь є, чи не могли б надіслати ксерокопії?), і переконався, що найкраще з написаного — це Ваша стапя в журналі «Вопросы языкознания» в 1960 році. Я повністю згоден з Олегом Вікторовичем Твороговим, що лінгвістові для ретельного, всебічного аналіз достатньо «й незначного уривку тексту» (Русская литература. — 1988. — № 2. — С. 77). Як можна зрозуміти з написаної Вами в співавторстві з Ф. П. Філіним статті в «Русской речи» (1980), інтерв'ю в «Книжном обозрении» (поч. 1988), Ви буля єдиним палеографом, який 1959 року :фобив наукову експертизу фотоірафії прорисів тексту 16-ї дощечки «ВК».
Перепрошую, якщо моє припущення надто сміливе, проте сподіваюся, що у Вас не буде підстав гніватися на мене: у згаданій статті на шпальтах журналу «Вопросы языкознания» Ви блискуче довели справжність «Велесової книги». Мені навіть видалося, що Ви, Лідіє Петрівно, зробили тоді максимум можливого, аби захистити її. Та це питання тоді, в 1959 році, несподівано набуло політичної гостроти і вирішувалося, звичайно, вже не експертом. Ще раз перепрошую Вас, якщо мої здогади безпідставні.
Я читав Вашу статтю багато разів і захоплювався точністю спостережень та формулювань. Вам удалося зберегти й передати читачеві максимум наукової інформації про «Велесову книгу», ба навіть опублікувати фотокопію тексту. Це головне, що потрібно було майбутньому дослідникові. Дякую Вам за це.
Про графіку Ви писали: «графіка «дощечки», маючи деякі особливості кирилиці, не така досконала в передачі звуків слов'янської мови і в ряді рис наближається до інших древніх абеток» (Вопросы языкознания. — 1960. — № 2. — С. 143). Залишається пошкодувати, що це спостереження не набуло свого розвитку. Ви намітили надзвичайно продуктивний шлях графічного дослідження «Велесової книги». Переконаний: якщо Ви повернетеся до цієї проблеми, то зумієте науково обгрунтувати, чому кирилиця «ВК» «не така досконала в передачі звуків слов'янської мови». Я вже розв'язав для себе багато цих питань, але, поважаючи Ваше право першовідкривача, не нав'язую свої висновки.
Про палеографію читаю у Вашій статті: «Специфічними є букви р, х, Ь, що розташовані в рядку і не виходять за міжрядкові поля. Буква щ в деяких випадках також розташована в рядку, що притаманно найбільш древнім почеркам кирилиці.»
Чудово, Лідіє Петрівно! Ось це І є Ваше право на першовідкриття. І далі прямо-таки одкровення: «Древніми є симетричне ж і буква м з овалом, який провисає до середини висоти букви, що зближує її з відповідною буквою в написі царя Самуїла 993 р. Про древність говорить так зване «підвішене» письмо, в якому букви ніби підвішуються до лінії рядка, а не розташовуються на ній. Для кирилиці ця риса не специфічна, вона веде скоріше всього до східних (індійських) зразків. У тексті порівняно добре витримана сигнальна лінія, що проходить у всіх знаків по середині їхньої висоти і є свідченням на користь найбільше можливої древності кириличної пам'ятки» (с. 143). Краще й більше сказати про справжність «ВК» з точки зору палеографії не зміг би ніхто. Тут Ви маєте рацію в усьому.
На жаль, уся могутня доказовість Ваших аргументів залишилася майже не поміченою, а була піднята на щит найслабша частина Вашої статті, в якій Ви дуже невміло й непереконливо спростовуєте самі себе, наступивши чудовій пісні на горло. Ось чому я дивлюся на всі ці «докази підробки» як на непорозуміння. І досі не висунуто жодного доказу підробки «Велесової книги».

Кожен лінгвіст, який серйозно займається рукописами давньоруських пам'яток, знає, що величезне їх число дійшло до нашого часу в пізніших копіях і відбило мовні явища як часу створення, так і доби переписування. Чому ж у випадку з «ВК» було вирішено, що представлений для експертизи текст необхідно оцінювати у мовному контексті IX ст.? У «Повісті врем'яних літ», наприклад, сказано про події того ж сторіччя і ще більш ранні, а текст, що дійшов до нас, належить XIV ст. Можливо, є неспростовні докази того, що «дощечки» були дійсно виготовлені в IX ст.? Зовсім ні, Просто так було вирішено ще до дослідження лексики й орфографії «ВК». А далі всі орфографічні й лексичні відступи від припустимих мовних норм IX—X ст. були піднесені розчарованому читачеві як докази фальсифікату. Куди ж пропало основне правило текстологічного аналізу: датувати рукопис можна лише за даними мови тексту?
Я розумію, чому невтаємничений читач не помітив нічого дивного в тому, що палеограф вимагає, щоб пам'ятка IX ст. відповідала всім нормам письма IX ст. Читач може не здогадатися, що пізніша копія виявить і пізніші мовні форми. Але чому така «вимога» викликає захоплення навіть найвідоміших учених? Чому їм подобається вважати ту чи іншу пам'ятку підробкою (згадайте хоча б дискусію навколо «Слова о полку Ігоревім» у 60-х роках)? Може, деяким ученим підозрювати легше, ніж відстоювати справжність, цінність? Може, і в цьому позначився кошмарний відбиток недавнього часу, коли наперед винесений вирок наповнювався випадково підібраними фактами? Я вважаю, що право вченого зайняти будь-яку позицію, яка виникла в результаті вивчення фактів, і відстоювати її тільки науковими методами.
Вельмишановна Лідіє Петрівно! Я буду писати про «ВК», але дуже хотілось би почекати продовження Вашого дослідження, розпочатого 1959 р. Саме Ви відкрили для мене «Велесову книгу» своєю статтею 1960 р. І справа не в тому, що вона була першою в радянському мовознавстві, а в тому, що про «Велесову книгу» це була едина наукова стаття, яка підтверджує її справжність. Наступні Ваші статті 1977 та 1980 pp. у співавторстві з Бугановйм, Рибаковим, Фіпіним, інтерв'ю «Книжному обозрению» грунтуються, на жаль, на найслабшій, ненауковій частині статті 1960 p., тій частині, яку можна назвати лише викривальною.
Я буду чекати продовження Вашого дослідження. Але навіть якщо Ви не зважитеся на це, то й тоді я посилатимуся на Вас як на першовідкривача істинного характеру пам'ятки IX ст.
Знаєте, яке місце у «Велесовій книзі» найбільше подобається мені? Поділюся з Вами цією радістю:
*Ту зорія красна ід(е) кдо нь яко жена благва а млека даяшеть ны в сілоу нашіу а кренпосць двужіла. Та бо зарыне суне вістща. А такожде сленхшемо сен хом віьстеце комоньска скакшете до закату суне абосте управенстве бяш го члн злат ку ночі а бяш біх воуз со волема смірнама влекуцеша по ступе сынеа. Тамо бо легнь суне спате во ночь. Атож колібва ден пшішед ста до вечежб а друге скакаше ць у Яве пршедь вечере а тако рце суне, же воуз о влы есь тамо а жде го на Млечене стезб.» (7ж).
Упевнений, що слов'янознавці світу, зібравшися разом, не могли б написати принаймні один такий абзац. То чи під силу було це Сулакадзеву або Миролюбову? Всі ті особливості тексту, які здаються, на перший погляд, дивними, знаходять своє пояснення в історичній фонетиці та історичній морфології. Тут немає випадковостей чи дезорієнтуючих нісенітниць підробки.
Зичу Вам, Лідіє Петрівно, великих творчих успіхів.
З глибокою повагою
Борис Яценко.
4.09.1988 р.

Велесова книга

31
Поречемо тобі, боже, яко се нам дієш суру пити смертну
і на ворогів грядеш, і тих б'єш мечем твоїм мовленим згу,і світлом мружиш очі.
А ніч на нас натікає, аби сяйво знищити.
То ж Перуну мовимо, яко не збавилися ворожих грабунків.
Хай іде той день, який хочеш ти!
Й убоїмося розжарених печей і громів тих на нас.
Хай сила твоя наші поля оплодотворить,
грім і дощ хай поллються на них.
І тому ми благі, яко йдемо по волі твоїй.
Як ранкову славу тобі мовити маємо,
то так і мовимо, яко благ є і основа благ наших,
що упрошені вони суть, як вівці, нам течуть.
Та матимеш нас в усі дні, та будемо тобі вірні
і до кінця слави твоєї, отче наш, назавжди.
І хай будеш так усі дні...
Жертву тобі правим — овсяне борошно
і так співаємо славу і велич твою...
Славимо Дажбога, і буде він наш по крові тіла
заступником од Коляди до Коляди. Хай плодить на полях і дає трави для худоби, і дає нам в загонах скоту умножитися і зерна житнього багато,
аби мед віщий заколотити і варити.
Бога світла славимо Суронжа, аби минула зима і
повернуло на літо. Тому-то співаємо славу, як отці в полях. Славимо огнебога Семаргла, який гризе дерево і солому і розвіває огнекуделицю вранці, вдень і ввечері. А тому вдячні за сутворені борошно і питво,
що як єщине зберігаємо в попелі;
того вздуймо щоб горіло...
Пройдемо в домівки свої і дамо (в огень) сушняку.
Хай святіться ім'я його Індра,
бо то є наш бог серед богів і Веди знає, так оспівали
були його.
Од нього маємо отари худоби, яку бережемо од зла. Примножуються ті отари, що були збережені, так ми і
його (зберегли).
Дитиною прийшов він із землі оріїв до краю Ін(д)ського. Думали прийти до раю травного, а для худоби то були
злі злаки.
Так веселощі великі нас обуяли.
І там наказав отець Глає Оріїв трьом синам своїм
поділитися на три роди і йти на південь і на захід сонця. А то були Кий, Щек І Хорив. І так зробили, і пішли три роди, і сіли всі на землю свою.
А Кий, як розповідають, поставив град, і тому ім'я дано Київ.
Там прожили зиму і пішли по весні знов на південь
і там худобу пасли до першого літа...
Земля наша простяглася од сонця до сонця Сварожія.
І великі там бо суть луки Хорса,
і там водимо худобу,
аби проплодитися їй волею Дажбога,
його ж славимо...
Якщо хтось знає це і не воздасть хвалу богам,
триклятий буде.
Слава Впаруні, богу нашому,
який бо нас охороняє і здоров'я дає.
Блага земні дає тому,
хто палить вогонь віщий в граді Нові на Волхові, і на
Горі в лісах,
і в діброві берези або дуби. В тому наші боги, Бо Дажбо дає тому, хто просить, і за те хвалимо його.

32

І се була розбита руськолань готами Германаріха. А той хотів жону з роду нашого і ту забив. Се отці наші пішли на них, і Германаріх розбив їх,
і вбив руса Божа (Буса) і сімдесят інших християн. І тут смута велика була в русах.
І повстав молодший Вендеслав, і зібрав русь, і повів на них. І вщент розбив готів, і не було жалю ні до кого. Пішли вони на північ і там зимували, оплакуючи своїх. І раділи ми, і дід наш Дажбо веселився з тої перемоги, бо здобули отці наші багато коней швидких і добра багато. А також земля готська стала руською і до кінця пребуде. А митриди сказали русам, що ті можуть селитися біля них. t коли згодилися, ті греки вели (русів) до битви, потім
вдруге і без кінця.
І там руси стратилися цілком, і многі воїни загинули.
Пішли руси геть од греків і сіли на Дону і Донці, а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю, і там мирно жили. І тоді ж вражі обри нападали на нас, І якби не втримали обрів, то бути нам рабами до кінця і працювати на них.
І тяжко боролися руси і визволили їх, а самі згинули.
Се старі родичі казали, що приймали клятву на вірність
і тримали її аж до смерті;
самі повинні були померти, а русь визволяти.
Розказують, що якщо хтось не хотів іти до бою,
а йшов до дому свого і його ловили там,
то, піймавши, давали грекам, щоб там, як віл, працював.
Кара буде його тяжка і рід викине його,
і в жалю не оплаче його, ім'я його забуде.

А самі витязі прославлені будуть від родів до родів наших. А ми з тими митридами поріднилися... І ми, руськолуні, не берегли і тут раптом побачили перед собою гунів. Ті, як вовки, ходили вночі, отроків (рабів) крадучи, І з тими ми билися і розбили їх, хоч і зазнали багато зла. І се по гунах найшла на нас велика біда, себто обри, ніби пісок морський.
І дали се в неволю Русь цілу і там обрам лишили. Хоч билися, та не було ладу в русів, і обри силою здобули перемогу над нами. І се отець Діес примучен був од обрів дати... воїв своїх; і пішли на греків.
І се знали, та не було іншого виходу; і так віче рішило вслід за отцями... І вої пішли до Дунаю і далі і звідти вже не повернулись. А в той час волиняни заговорили про єдність нашу; і рід з родом догодився, і мали силу велику воїнів. А в зручний час отці пішли на них і були по обрах. Так і днесь маємо стати до смерті і битися за землю до кінця.
Бо вже греки йдуть на нас і силою гримлять. Але Перун нам отець, і се тих греків розтрощимо. Дивіться, ворон летить — і там буде смерть; а летить той до греків, і те буде.

Додаткова інформація:

Переглянуто 39 разів