Найдавніші згадки про них є в славетного поета Гомера (друга половина VIII століття до н. е.). Припускають, що саме їх в «Іліаді» охарактеризовано такими епітетами, як «дивні доярі кобил», «молокоїди», «бідні» й «найсправедливіші». В «Одіссеї» ці кочовики вже названі кіммерійцями. Вони постають як міфічний народ, що мешкає на краю світу — на вході до підземного царства Аїда, вкритого вічним мороком:

Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.

Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,

Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим

Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,

Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,

Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, —

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.

Судячи з імен правителів, населення Кіммерії було іраномовним. Грецький історик Геродот із Галікарнаса вважав його автохтонним населенням Північного Причорномор’я або принаймні таким, що передувало тут скіфам. Навала скіфів змусила їх полишити батьківщину. Переслідувані ворогами кіммерійці опинилися аж у Передній Азії, де воювали з країною Лідією та грабували іонійсь­кі міста узбережжя. Пам’ять про них у Північному Причорномор’ї збереглася хіба що в назвах. «Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор», — писав Геродот.

Хоча історик жив у V столітті до н. е., тобто значно пізніше за описувані ним події, його версія викликає довіру, оскільки перегукується з давнішою. Мається на увазі «Арімаспея» — поема Арістея із Проконнеса (друга половина VII століття до н. е.), уривок із якої переказав Геродот. Той Арістей, мудрець і служитель культу Аполлона, описав свою подорож до країни ісседонів, що межувала з войовничими народами. Він, зокрема, повідомляє, що ісседонів вигнали з їхньої країни арімаспи (одноокі), ті, своєю чергою, потіснили скіфів, а вони вже кіммерійців. Можливо, це частина скіфського епосу, бо самоназва кіммерійців була споріднена з осетинським словом «гумир» — велетень, а гумири в епічних переказах осетинів передували богатирям-нартам.

ГОМЕР НАЗИВАВ ВІРУВАННЯ КІММЕРІЙЦІВ  «НАЙСПРАВЕДЛИВІШИМИ», ТОЖ, МАБУТЬ, ЇХНЯ РЕЛІГІЯ ПЕРЕГУКУВАЛАСЯ З ПІЗНІШИМ ЗОРОАСТРИЗМОМ, ДЕ ВЕЛИКЕ ЗНАЧЕННЯ НАДАВАЛОСЯ ПРАВДІ Й СПРАВЕДЛИВОСТІ

Український археолог Леонід Залізняк додає, що згадка про Боспор Кіммерійський та якесь кіммерійське місто є також в Гекатея з Мілета (рубіж VI–V століть до н. е.), одного з попередників Геродота. А знаменитий трагік Есхіл, старший сучасник Геродота, у «Прикутому Прометеї» згадує Кіммерійський перешийок. Та й пізніші автори однозначно пов’язують кіммерійців із Північним Причорномор’ям.

І все ж греки пізнали зухвалість цього народу, щоправда, не тут, а в Малій Азії. Найдавніший із відомих елегічних поетів Камін (перша половина VII століття до н. е.) родом з Ефеса, де містилося одне з див стародавнього світу — знаменитий храм Артеміди, був сучасником кіммерійського вторгнення у Малу Азію. Кіммерійці захопили місто Сарди (столицю Лідії), а потім зруйнували грецьке місто Магнесію й загрожували іншим. Поет виступив із закликом боронити батьківщину від зухвальців. Войовничих кіммерійців у цьому регіоні згадує також тогочасний поет Архілох. Такі самі відомості містяться й у пізніших авторів. Зокрема, за словами очільника олександрійських поетів ученого Каллімаха, що завідував знаменитою бібліотекою, ці вояки загрожували Ефесу, куди свавільний Лігдаміс привів величезне військо кіммерійців — доярів кобил, котрим не судилося повернутися до Скіфії. За елліністичною традицією за це Лігдаміс був покараний Артемідою: він помер від тяжкої хвороби.

Визначний грецький географ та історик, блискучий знавець античної літератури Страбон згадував про давнє, ще до Гомера чи за часів його життя, вторгнення кіммерійців у Малу Азію. Відлуння тих далеких подій знайшло відображення й у пізніших авторів.

Уточнити час перебування кіммерійців у Передній Азії та їхню участь у подіях тогочасної історії дали можливість клинописні джерела. Тексти, у яких згадувався народ гіміррі, виявив у 1849 році англійський офіцер Остін Генрі Лейярд під час розкопок Ніневії — останньої столиці Ассирії. Більшість із них походить саме із цього міста, де було відкрито, крім того, розкішний палац та бібліотеку царя Ашшурбаніпала, яка зберігається тепер у Британському музеї. Учені незабаром ототожнили цих гіміррі з кіммерійцями античних джерел.

Перша згадка про грізних кіммерійців сягає часів правління Сарґона II, тобто останньої чверті VIII століття до н. е. Тоді вони завдали нищівної поразки цареві Урарту Русі І, що покінчив життя самогубством. Ця подія набула розголосу через тривале суперництво двох країн. Сарґон II, скориставшись тією поразкою, завдав ще одного удару Урарту. Проте невдовзі, у 705 році до н. е., літній ассирійський цар сам загинув у битві з кіммерійцями. Після цього настає затишшя, і за правління сина Сарґона II Сінаххеріба жодних згадок про цих степовиків немає.

Свідчення про кіммерійців знову з’являються за царювання Сарґонового онука Асархаддона. Гіміррі вигулькують на східних околицях Ассирійської імперії — у Манні та Мідії, де вступають у боротьбу проти Ассирії в союзі з мідійцями. Одне з таких зіткнень завершилося поразкою кіммерійського царя Теушпа. Уперше згадуються тут і скіфи на чолі з Ішпакаєм. Водночас інше угруповання кіммерійців діяло в Анатолії (Малій Азії), де першою постраждала від них Фрігія. Вони сплюндрували місто Гордіон — столицю легендарного Мідаса, який теж наклав на себе руки у відчаї.

За згаданого вище Ашшурбаніпала, тобто з ­660-х років до н. е., кіммерійці діють лише в Малій Азії, де на якийсь час стали провідною силою. В одному з документів ватажка кіммерійців названо «царем Всесвіту». Цар Лідії Гіг (саме за його правління почали карбувати перші у світі монети) доклав чимало зусиль, аби здолати їх, однак у 644-му кіммерійці таки захопили Сарди, а сам Гіг загинув. Керував ними вождь Дугдаммі (той самий Лігдаміс із античних джерел), якого ассирійці називали породженням лихої богині Тіамат. Однак після смерті Дугдаммі від болючої недуги 640 року його син Сандакшатру погодився на мир із Ассирією. Так кіммерійці втратили колишню міць і зійшли з історичної арени. Неабияку роль у цьому відіграли також скіфи, які в 605 році до н. е. знищили останнє кіммерійське князівство Ґаміра на південному березі Чорного моря.

Проте грізні племена степової Кіммерії закарбувалися в пам’яті тамтешніх народів, згадуються вони й у Біблії як народ гомер. За спостереженням американського сходознавця японського походження Едвіна М. Ямаучі, вірмени досі кажуть на місцевість Каппадокію, що на сході Туреччини, де колись оселилися нащадки кіммерійців, Гамірк. Звідти ж походить назва міста Гюмрі у Вірменії, а також сучасна назва Крим (Таврійський півострів).

Малюнок на саркофазі з міста Клазомени (VI століття до н. е.) показує кіммерійців вершниками. На знаменитій вазі Франсуа кіммерійські лучники стріляють із коліна. На основі образотворчого мистецтва сусідніх народів відновлено й одяг кіммерійців: вони носили шкіряні куртки, штани, чоботи й гостроверхі шапки. Більшість обелісків кіммерійських воїнів — це кам’яний стовп із вибитим на ньому широким поясом із різноманітною зброєю. Той пояс разюче нагадує гуцульські череси та шкіряні пояси запорозьких козаків. Прикметні кіммерійці ще й тим, що для виготовлення зброї вони на зламі бронзової та залізної доби починають використовувати крицю.

Значно менше ми знаємо про вірування кіммерійців. Гомер називав їх «найсправедливішими», тож, мабуть, їхня релігія перегукувалася з пізнішим зороастризмом, де велике значення надавалося правді й справедливості. Скіфи, їхні наступники, виводили свою правлячу династію від змієногої богині, доньки ріки Борисфена (Дніпра). Можливо, саме тому Ашшурбаніпал звав свого ворога Дугдаммі «нащадком» міфологічної водяної зміїхи Тіамат.

Геродот також розповідає поетичну легенду про загибель кіммерійських царів. Скіфська навала розколола кіммерійське суспільство. Заклик його вождів воювати з нападниками до кінця не дістав підтримки в простолюду. Тоді вожді розділилися на дві партії й почали битися між собою. Всі вони загинули в цьому бою і були поховані у високій могилі на березі Дністра. Так само свідомо полягли витязі-нарти в епосі осетинів, зробивши вибір між жалюгідним життям і славетною смертю.

Пам’ять про кіммерійські часи й кіммерійське коріння етносів Причорномор’я та Кавказу не зникла безслідно. Українська земля час від часу нагадувала про своє минуле. Свідчення цього — вражаючі вірші, написані в 1920-х роках Макси­міліаном Кирієнком-Волошиним. Цикл «Кіммерійські сутінки» — найвище досягнення поета. Він наполегливо відтворює знану з творів античних авторів прикордонну з царством мертвих «Киммерии темную страну», котру ототожнює з дорогим його серцю Східним Кримом. На противагу російським митцям «срібної доби», котрі милувалися витонченими греками чи жорстокою й кривавою експансією скіфів, Кирієнко-Волошин сягав думкою у вкриті «киммерийской глухой мглой» доскіфські часи Причорномор’я, впевнений, що

...И горький дым костра, и горький дух полыни, И горечь волн – останутся во мне.

Для англомовної літератури кіммерійців відкрив молодий американський письменник Роберт Ірвін Говард. На початку 1932 року, коли митець здійснював одну зі своїх частих подорожей рідним Техасом, у містечку під назвою Фредеріксбург, спостерігаючи в дощ за похмурими горбами, оповитими туманом, він почав уявляти країну під назвою Кіммерія — надзвичайно суворий північний край, батьківщину грізних варварів.

«Усе життя я провів на південному заході Америки, — згадував Говард, — і водночас не переставав мріяти про північні неосяжні крижані пустелі під низько навислим важким сірим небом. Я й у снах її часто бачив — дику країну, котра продувається наскрізь лютими вітрами, що йдуть із моря, країну, населену сутулими дикунами, погляд яких горів неприборканою люттю... Ніколи в тих снах я не поставав сам собі цивілізованою людиною. Навпаки, завжди почувався варваром — засмаглим до чорноти, зарослим, яснооким дикуном, озброєним забійного вигляду сокирою або мечем. Я бився з такими самими варварами чи дикими звірами або ж очолював незліченні орди воїнів, які йшли воювати цивілізовані країни й залишали після себе руїни замків та міст і витоптані поля та сади. Чомусь я завжди інстинктивно відчував себе на боці Варвара, що кидає виклик цивілізації порядку і поміркованості...»

Передовсім воїни. На вазі Франсуа,  чорно фігурному кратері роботи грецьких майстрів VI ст. до н. е., кіммерійські воїни зображені лучниками, що стріляють із коліна

Незабаром Говард написав вірш з однойменною назвою. Приблизно в цей час придумав і свого героя — відважного кіммерійця Конана. Мабуть, він поділяв думку про спорідненість кіммерійців із кімрами, тобто валлійцями, бо дав варварові кельтське ім’я й віру в Крома — одного з ірландських богів.

Після повернення додому письменник розвинув ідею, породивши новий світ — Гайборійську добу, наповнивши його найрізноманітнішими країнами, народами, чудовиськами та магією. Говардові подобалася історія, і він любив писати історичні оповідання. Проте серйозні дослідження з предмета потребували занадто багато часу, бо Говард не бажав допускати брехні та неточності. Гайборія, чиї розмаїті декорації були подібні до справжніх місць та історичних епох, при цьому не будучи ними, дала змогу авторові писати псевдоісторичні твори, позбувшись серйозного питання автентичності. Через деякий час він написав есей під назвою «Гайборійська доба», у якому вигаданий ним світ був деталізований, намалював два ескізи мап і накидав невеликий текст під назвою «Нотатки про різні народи Гайборійської доби». Конан із Кіммерії з’явився у періодиці в грудні 1932 року й став дуже популярним.

Цікаво, що Конан встиг побувати, зокрема, і «гетьманом козаків». Останніх Говард характеризує як «нову расу», що виникла з воїнів і втікачів над Вілаєтським морем, у степах між Гайборією і Тураном. Їхній військовий табір розташований у пониззі річки Запорожки, у диких заростях очерету й болотистих джунглях. Козаки роблять набіги на туранські кордони й захоплюють кораблі на морі. Конан згодом конфліктує з попереднім ватажком козаків Ольгердом Владиславом, а в іншому оповіданні збирається вирушити до козаків разом із вендійською принцесою Деві Жасміною. Річ у тім, що на письменника справив враження цикл історико-пригодницьких повістей Гарольда Лемба про запорозького козака Клита (див. Тижень № 10/2017). Говард також добре знав історію України: у його історичному оповіданні «Тінь стерв’ятника», де змальовується оборона Відня від військ Сулеймана Пишного, діє відважна козачка Руда Соня з Рогатина — сестра султанші Роксолани. Є в нього й окреме оповідання «Віровідступники» про українських козаків.

За життя письменника, у 1932–1936 роках, на сторінках журналу «Химерні історії» було опубліковано сімнадцять повістей (можна назвати їх короткими романами) про варвара Конана в жанрі фентезі, ще чотири вийшли посмертно. У 1950-ті всі вони були перевидані у вигляді п’ятитомника.

Згодом зусиллями таких енергійних послідовників Говарда, як письменники та критики Спреґ де Кемп і Лін Картер, вдалося розшукати в рукописній спадщині їхнього кумира низку незакінчених творів, які були відновлені, а в багатьох випадках і дописані редакторами. Саме зусиллями останніх уже в ­1960-х була зроблена спроба видати повну, уточнену сагу про Конана з Кіммерії, що відтоді стала канонічною. Тепер вона займала аж дванадцять томів. Крім того, де Кемп не обмежився своєрідним «відновленням» літературної спадщини Говарда, а ще й уклав три збірки статей та інших матеріалів про улюбленого автора: «Читаючи Конана», «Книга мечів Конана» і «Ґрімуар Конана»; останні два разом із Джорджем Скізерсом. Крім того, перу де Кемпа належить життєпис Говарда «Варвар без касти», а ще одну біографію під назвою «Доля Темної Долини: життя Роберта Говарда» написала дружина невтомного дослідника Катрін Крук де Кемп (у співавторстві з Джейн Віттінґтон Ґріффін). Але й це не кінець історії про видавничу долю Говардового кіммерійця. Бо вже в 1980-х роках інтерес до письменника знову зріс. З’явилися численні послідовники й наслідувачі включно з визнаним класиком фантастики Полом Андерсоном, було знято фільми, телевізійні й анімаційні серіали.

Роль варвара з легендарної стародавньої країни Кіммерії уславила Арнольда Шварцнеґґера. Воїн-здоровань, який цурається сентиментів, не боїться чаклунів, демонів, таємничих амулетів і змов, керується здоровими інстинктами свого народу, а єдиним законом вважає власний меч, припав до душі читачам і глядачам. Історія сходження на престол північного варвара, що сам собі є господарем і моральним суддею, захоплює й заворожує. Можливо, тому, що в кожному з нас дрімає свій Конан-кіммерієць