ЩО ТАКЕ «ВК»?
Уже при першому прочитанні стає очевидним, що це збірник історико-релігійних текстів, написаних різними, але близьких до давньоруської мови діалектами. Нумерація дощечок незрозуміла: одиночні дощечки №№ 1, 12, 13, 16, 19—23, 25—34. Інші мають і буквенні позначки — 2а, 26, За, 36, від 4а до 4г, 5а, 56, від 6а до 6є (7 номерів), від 7а до 7з (9 номерів), 9а, 9(2), 11а, 116, 15а, 156, 17а, 176, 18а, 196, 24а, 246, 24в, 24г, 35а, 356, 36а, 366, 37а, 376, 38а, 386. Можна припустити, що у збірнику було не менше 15 пам'яток, складених у різний час різними людьми і зведених воєдино в IX—X століттях.
Особливо важлива фраза перед текстом дощечки 38а: "Писано се рукоу". О. В. Творогов звернув увагу на цю фразу, але витлумачив її по-своєму — «писана от руку», прийнявши, очевидно, закінчення орудного відмінка -оу (-ов від -ою) за диграф, що передає букву у. Орудний відмінок «рукоу » спостерігається і зараз у західно-поліських, волинських, деяких карпатських говірках української мови, у словацькій і чеській мовах. Цей напис свідчить про те, що текст д. 38а переписувався ще в IX ст. Інші ж писались по пам'яті, бо не було б інакше такого протиставлення. Недивно, що текст д. 38а ближчий до літературного давньоруського тексту за своїми лексико-граматичними характеристиками. Ті ж тексти, які записувалися по пам'яті, зберегли, в основному, давню вимову, доцерковнослов'янську структуру і сприймаються з певними труднощами. І все ж ці особливості теж піддаються поясненню на широкому матеріалі порівняльної граматики слов'янських мов.
Із усіх пам'яток «Велесової книги» можна виділити дві, порівняно завершені, хоч про якусь завершеність можна говорити лише умовно.
1. Дощечки 1, 2а, 26, За, 36, 4а, 46, 4в, 4г. Пам'ятка розпочинається словами: «Вотсче упамятохом добля наша стары часы да ідемо камо не весте...» Закінчується словами: «... не слоухатесе вразьм іже рекут ньсте доблія... од оце Оріе ідьмо ат...» (Текст обірваний). Вся пам'ятка об'єднана однією ідеєю: на початку — «да ідемо камо не весте» (1), а наприкінці — «а ідемо камо віждемо» (4г). Записана давньоруською мовою.
У цій пам'ятці викладено світорозуміння русів, їхнє ставлення до Яви, Прави і Нави, прославляються Перун, Дажбог, Сварог; розповідається про війни русів з готами, хозарами, греками. Згадані засновники племен — Кіе, Пащек і Горовато. Із лексики найбільш цікаві слова: тьрло, тьрліваша, ір, одерень, суньце, суріца, отнонска, налізоохша, русколунь, земь, огніщаньї, земетрудіці, гордіна, пренход, брачка, ласко, запасіще, кувендла, крев, оде, сусендла, слвенсті, люде та ін.; короткі прикметники: немоцен, чінен, утщен, траянен, самотен і ін.; займенники: свуі, сва; дієприкметники; моляі, ходяі, твьряі, досіпаяі, беряі, імяі, ідяі, потрждаяі, вртьвяі та ін. Із дієслівних часів вживаються, в основному, прості часи: теперішній час, імперфект, аорист, майбутній час. При більш пильному вивченні тексту можна знайти і певні перебої, і повтори, навіть різний стиль, різні засоби передачі усної мови. А це може свідчити про те, що якісь частини тексту, зокрема д. 4г, були наговорені різними людьми.
2. Дощечки 5а, 56, 6а, 66, 6в, 6г, 6д, 6е, 6є, 7а, 76, 7в, 7г, 7д, 7е, 7є, 7ж, 7з. Починається словами: «С пондробенце се зачаті...» Закінчується словами: «А тако будьва іна сьіла не ідехом о ні, а со Русь, понежде тая есь мать наше а тако сме дьцшті еіе а бедехом до коньцы о ню». Автор пам'ятки детально розповідає про численні і тривалі війни з готами, гунами, римлянами; повертається до прадавньої історії, згадуючи про вавілонський полон і втечу з рабства, про заснування Сурожа, про давню єдність русколані і розкол; знову повертається до сучасних йому подій та ін.
Текст дощечки 8 написаний, очевидно, прибічником отця  Ора. Тобто тут може бути представлена та сама писемна тради-ція. Але автор дивиться на Русь ніби з далекої відстані: «Тен час іміехомь далеціе о Ніепріе а до Русе скакашете...» У тексті д. 8 згадана Птиця-Мати — покровителька племені, як і в попередньому тексті.
Із лексики дд. 5—8 найбільш цікаві слова: кладно, родіці, морнже, дріве, млекьі, нехаяі, братр, жівуте, овьітезете, препадне, пшимо (прямо), негда (ніколи), страті, не нуте(не примушувати), согмизете (зникнете), рауська (руська), зуріва, тшетіяго (тре-тього), въжды, назов (назва), діеке (дякував), ітро (ранок), вчерже (вечір), помоц, тедо (нині), мондре (синій), жолуте (жовтий), віць (вище), вендле, пшішед (прийшовши), запасіщах (боях) та ін. Особливість цих слів у тому, що їх знаходимо лише в чеській мові. У «ВК» ці слова передають своє давнє звучання.
Так розподіляються і наступні дощечки: 13, 17а, 176, 18а, 186, 20, 24в, 27, 36а, 366 містять певну кількість чеських слів, виділяються своєрідною орфографією, про що мовилося вище. Тексти дд. 9а, 9(2), 10, 11а, 116, 12, 15а, 156, 16, 24а, 246, 35а, 356, 37а, 376 написані давньоруською мовою. Складні для сприймання тексти дд. 8(2), 8(3), 14, 19, 21, 22, 23, 25, 26, 8(27), 28, 29, ЗО, 31, 34, 38а, 386, які не публікувалися ні Миролюбовим, ні Куром. Вони були надруковані Скрипником, а згодом Твороговим. Тексти дд. 31 (закінчення), 32, 33 зшїишились у рукописах Ю. П. Миролюбова (фото цих записів теж надруковані в «ТОДРЛ»). Для всіх пам'яток характерні риси орфографії, що свідчать про їхнє спільне походження.

Велесова книга
7д
То й справимо тризну славну по ворогах і налетімо соколами на Хорсунь.
І братимемо їжу, і добро, і худобу, ще й полонених греків.
Ті знають нас, як злих, а самі добрі на русь.
Але тьма не буде з нами, а з тими,
які, чуже беручи, кажуть, що добро діють.
Отож не будемо такими, як вони.
Єдиний воєвода наш Ясун,
а тому надихаймося на труд наш,
щоб перемогти ворогів до єдиного.
Як соколи, нападемо на них і кинемося до битви сильної. То бо Мати наша співає в небі про подвиги ратні. Отож одійдемо од домів своїх і підемо на ворогів, аби дати відчути їм, як січе руський меч. Ясун рече, що не повинні діяти інакше, як іти вперед, а назад не повинні.
Каже, що не знаймо назад чи вперед, а швидко йдемо.
А хто швидко йде, швидко і знайде славу.
А хто тихо йде, то се ворони на нього крячуть і курове
кленчуть.
Не худоба ми, а русичі, і то є іншим навчення, аби знали, що Права з нами.
А Нави не боїмося, бо Нава не має сили проти нас. Тому ми повинні молити богів про поміч у ділах ратних
і старатися.
То Мати б'є крилами про труди ратні і славу воїнам, що іспили води живої од Перунця в січі укрутній. І тая Перуниця летить до нас. І тая ріг давала, наповнений води живої для життя
вічного герою нашому, що меча ворожого дістав і голову одрубану втратив. Тако смерті не маємо від того, але життя вічне, і завжди брат за брата стоїть.

7е
А як умре, то до луки Сварогової йде.
А там Перуниця каже: то є ні хто інший, як рус-герой,
ані грек, ані варяг;
це слов'янин роду славного,
і той іде по співах Материних.
А Мати кличе до лук твоїх, Свароже великий.
І говорить йому Сварог:
«Іди, сине мій, до тієї краси вічної.
І дивись, що діди і баби твої в радощах і веселощах,
хоч досі гірко плакали.
А зараз возрадувалися з життя твого вічного до кінця
кінців, що продовжилося там». Ми знаємо, як воїни Ясуна, що маємо іншу ознаку,
аніж греки,
і маємо славу іншу.
І тако дозріємо до раю нашого
і узріємо квіти красиві, і дерева, і луки.
І станемо в'яну в'янити од полів тих,
і житву трудити, і ячмінь полоти,
і пшоно-просо збирати до закутів Сварожих.
А ті багатства інші, аніж земні в прахові, болячках і
стражданнях.
І хай будуть мирні дні його вічні.
І станемо на місце загиблого і будемо битися люто.
А буде так, що впадемо зі славою,
то підемо туди, де той.
А Мати наша била крилами о боки свої;
з обох сторін ії огінь сяє світлом до нас.
І всяке перо інше, красиве — червоне, синє, блакитне,
жовте і срібне, золоте і біле. І та сяє, як сонце саруме, і колами йде по сонцю.
Та світилася сімома красотами,
як заповідано од богів наших.
А Перун, дивлячись на неї, гримить у небі яснім.
То все наша гордість, і маємо свої сили оддати,
то й узріємо також.
І одсічемо старе життя наше од нового,
як січуть, рубають дрова в домах огнищан простих.
Мати-Слава б'є крилами о боки.
І йдемо до стягів наших;
а ті стяги Ясуна.

7є
То Перун іде і главою золотою трясе, блискавками
посіваючи до неба синього,
і те твердіє од них.
А Мати-Слава співала про труди наші ратні,
і маемо послухати і прагнути до битви лютої за Русь
нашу і святих праотців наших. Мати-Слава сяє до хмар, як сонце, і віщує нам побіди й загибель.
А й того не боїмося, бо то є життя земне, а вище є життя вічне.
І мусимо дбати про вічне, яко земне проти нього ніщо.
І ми на землі, як згі, зникнемо в пітьмі,
як ніби ніколи не існували на ній.
Тако слава наша отече до Матері-Слави і пребуде в ній
до кінця кінців земних і інших життів. То чи нам боятися смерті, коли ми нащадки славних! І Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси, і сурожці. І тако стали діди русове. А із Пендеба йдемо досі до неба синього. У старі часи риб'яни не захотіли лишитись (у своїх краях). Прийшли до землі нашої і казали, що мають доблесті. І так загинули — не народжувались і вимерли, як безплідні. І нічого від них не лишилось.
Та нічого не знаємо і про тих, що костобоці звуться.
Вони чекали допомоги від неба.
І самі не стали трудитися, і так чекали.
Та інакше сталося: од іллірійців були поглинені.
Тут бо скажемо, що було в ту добу насправді, —
іллірійці були поглинені од нас.
І не було в нас тоді нікого, крім дулібів.
які були повернені на борусь.
Мало лишилось іллірійців, або так званих ільмерців;
і ті якраз сіли біля озера.
А далі оселилися венеди;
й ільмерці залишилися там, і було їх мало,
і мову свою лишили, і так були.
Б'є крилами Мати-Птиця і співає пісню до січі.
А та птиця і не сонце, а од зорі, була нею.

КАРБ
БЕРЕГИНЯ (ОБЕРЕГА) — найстаріша богиня добра і захисту людини від усілякого зла.
Зображалася (вишивалася) на білих рушниках, що вивішувалися над вікнами і дверима і, за наївними уявленнями, мала захищати домівку від чорних сил.
Традиційний малюнок Б. — символічна постать жінки з застережно піднятими руками.
Схематичне зображення Берегині трансформувалося в малюнок тризуба, що довгі століття вшановувався і використовувався як оберіг, а згодом у боспорських (кримських) царів-українців та в київських князів доби України-Русі стає національним гербом.
Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. — К., 1993. — С. 14.

7ж
I тут маємо знати, що збирається рід руський до
десятків, а десятки — до сотень. Та нападуть вони на ворогів і візьмуть їхні голови одрубані, і там злих полишать — хай звірі-хижаки, те з'ївши, поздихають. Течуть ріки великі на Русі.
І журчать вони, повноводні, співи стародавні про тих бояр,
що не боялись до полів проти готів виходити
і багато літ битися за вольність руську.
Ті, славні, нічого на берегли, ані життя свого.
Так сказала їм Берегиня.
І б'є крилами Мати-Слава наша
і говорить нащадкам про тих,
що ні грекам, ні варягам не піддавалися.
Говорить тая птиця про героїв боруських,
які од рук римлян упали коло Дунаю біля Троянь-валу.
І ті без тризни полягли,
і Стрібове лише танцювали над ними,
оплакуючи їх восени,
а в зими студені гурлихав же над ними рев степовий.
А й голубки-дівоньки також розповідали,
як загинули ті у славі і не залишили землі своєї ворогам.
То хіба ми не синове їхні, не нащадки?
Не залишимо також землю нашу ні варягам, ані грекам.
Тут зоря красна іде до нас, як жона блага,
і молока дає нам у силу нашу і кріпость двожилу.
Та бо зоря сонце провіщає.
А вже чуємо, як вісники на конях скачуть до заходу сонця,
аби управити його човен золотий до ночі,
аби віз із волами сумирними привезти по степу синьому.
Там бо ляже сонце спати в ніч.
Отож коли день прийде до вечора, вдруге скаче у Яві
перед вечором
і так говорить сонцю,
що віз і воли вже там і ждуть його на Молочній стезі. Як тільки зоря проллється в степи, покличе нас Мати, аби ми поспішили.
КАРБ
В повіз великий богині щасливої впряжені коні.
Всі несмертельні боги посідали в той повіз.
Славна з'явилась богиня, живуча в повітрі,
з лона темноти з'явилася людські оселі красити.
З цілого світу найперща встає вона й шле нам здалека
пишні дари. Народилась зоря молодая, новая,
будить створіння, найперше приходить на поклики ранні.
В наші оселі несмертна зоря завітала,
нашу хвалу прийняла в високостях повітря,
вільна, осяйна іде, щедро сипле розкішниї скарби.
Наче дівчина струнка, так, богине, ідеш ти
хутко на наші поданки. Всміхаючись, ти, молодая,
линеш ранійше від сонця, осяйнеє лоно відкривши.
Наче дівча молоденьке, що мати скупала, така ти, —
бачим блискучу красу твого тіла! О, зоре щаслива!
Ясно палай! Ні одна ще зоря не була така гарна!
Леся Українка. В повіз великий...// Індоєвропа. — 1992. - № 2-4: Космос Древньої України. — С. 105.
7з
Тако речемо, що маємо красне вінце віри нашої і не мусимо чужої добиратися.
Тут князь наш говорив, що повинні ми йти до бояр-ясунів,
аби могли захиститися від ворогів якомога раніш
бо пізніше справді вже буде пізно.
А маємо силу нашу в степах,
що вишикувана Матір'ю — сонцем нашим;
крила обаполи розпростерті і тіло в середині,
а голова ясуна на рамена його.
Там воєводи славні, які не лишають у січі голови своєї ясуні.
Вони вберігають її до того дня,
коли і Щех іде до заходу сонця зі своїми воями,
а Хорват брав своїх воїв.
Тоді інша частина Щехова лишилася з русами,
і так на тій землі утворила з ними руськолань.
Кий бо усівся в Києві, і йому підкорились,
і з ним до цього часу будуємо Русь.
І навіть якщо буде нам інша сила, не йдемо з нею, а з
Руссю,
оскільки тая є мати наша, а ми діти її, і будемо до кінця з нею.