Явлення «Велесової книги» з небуття — живе свідчення невмирущості, незнищенності українського народу.
1500 років тому, коли творилася ця історико-релігійна пам'ятка, наші пращури в страшному напруженні відстоювали свої духовні надбання, самобугність, виборювали право на вільне життя. Щезали їхні вороги — етноси, які здавалися непереможними; йшли в небуття могутні імперії, що топтали, шматували, нівечили наш народ, а він знову й знову піднімався і відтворював свою генетичну потужність. Це й відобразила «Велесова книга».
У IV ст. н. д. виникла могутня антська держава Троянь. На нашу думку, анти входили ще до Скитського союзу — під назвою ути (у вимові з носовим голосним онти або анти західних та південних авторів), що, можливо, походить від санскритсь-кого ukti (vakti) — слово. Тобто ути (вони ж уктріани «Повісті врем'яних літ», украни, укри «Велесової книги») були давнім слов'янським народом, що розселився на берегах Дніпра, Одеру, Дунаю. Згодом його завоювали сарматські племена орос-русь, але й ті зникли в слов'янській масі, залишивши тільки свою назву.
Завойовники намагалися нав'язувати свої етноніми, утверджувати свою велич за рахунок пограбованої і приниженої людності. Лише після національно-визвольної війни XVII ст. укра-їнський народ зміг відродити свою первинну самоназву, що походить від укрів.
Треба врахувати, що «ВК» — це збірка епічних творів, складених у V і записаних у IX ст. Тут немає викладу подій у хронологічній послідовності. Інколи перегукуються одні й ті самі факти, зокрема війни проти готів Германаріха, звернення до богів, поетичні образи. Висловлюються також різні думки про походження слов'ян. Помітно незначні розбіжності в хронології. Але така вже особливість усної народної творчості — переказів, мітів, легенд. Зате вони зберегли й передали нам у спадщину найсуттєвіше — цільність етносу, його світовідчуття і мудрість.
«Велесова книга» — це відчайдушна спроба протистояти наступові ворогів із півночі і півдня. Ті докорінно змінювали соціальні підвалини, стосунки між людьми, утверджували чужий світогляд і чужу мораль, пропонуючи натомість психологію раба.
У «Велесовій книзі» знайшов відображення і той період, коли на Дніпрі вже сформувався союз на чолі з войовничими сарматами-русами. Поляни-укри скорилися, визнавши себе русами («Повість врем'яних літ» свідчить; «Поляне, яже нині зовомая русь»).
Наше видання включає всі відомі тексти «ВК» з архіву Ю. Миролюбова, які вперше були опубліковані М. Скрипником у Голандії (1972, 1975) і згодом передруковані в Росії (1990). По-передні публікації — першодрук у США (1957—1959), передруки в Голандії (1968) і Канаді (1970) — містили проміжковий варіант розшифрування «ВК». В ньому ще були сотні пропусків і неправильних прочитань. Осмислити такий текст було неможливо.
1967—1968 pp. А. Кирпич спробував перекласти на українську мову саме цей текст (іншого в нього не було) і, звичайно, зазнав невдачі. На жаль, журнал «Дніпро» (1990, № 4) опублікував переклад проміжкового варіанту. Бус Кресень (О. Асов) уже мав можливість перекласти повний текст «ВК», опублікований у «Трудах отдела древнерусской литературы» (ТОДРЛ. — 1990. — Т. 43), однак теж вибрав для перекладу дефектний текст (1992). Тому обидва переклади — як А. Кирпича, так і Буса Кресеня — не мають реальної цінності.
Ми вперше друкуємо переклад усіх відомих текстів (у т. ч. й тих, що відсутні в попередніх українських виданнях) — дощечок 8(2), 8(3), 14, 19, 21, 22, 23, 25, 26, 8(27), 28, 29, ЗО, 31, 32, 33, 34, 38а, 386, а також фрагментів дефектних дд. 20, 27, частково 33 і 386. У публікації «Дніпра» пропущено текст д. 16, що дав назву всій книзі. У нашому перекладі він є. Отже, додатково перекладено тексти двадцяти дощечок. Це складає приблизно третину всього обсягу «Велесової книги».
Щодо нумерації дощечок, то тут, як і в публікації «ТОДРЛ», немає поділу на першу і другу частини. Спочатку подаємо дощечки, які в «Календарі канадійського фармера» входять до другої частини. Потім ідуть дощечки першої частини (в дужках нумерація проміжкового варіанту): 17а(6а), 176(66), 17в(7а), 18а(8), 24а(4а), 246(46), 24в(5а), 24г(56), 35а(1а), 356(16), 36а(2а), 366(26), 37а(3а), 376(36).
У всьому тексті «Велесової книги» чітко простежується своєрідний ритм. Часто рядки, довші чи коротші, починаються зі слів «Се ...», «І се ...», «А се ...», «Се бо то ...», які його й визначають. У перекладі збережено стиль оригіналу, порядок слів і форми зв'язку між ними, окремі архаїзми, — все те, що передає колорит мови наших далеких предків. Залишена незрозуміла лексика: не весь текст прояснено з однаковим успіхом — ця робота триває.
Увазі читача пропонується й повний автентичний текст «ВК» (теж у ритмічному виклаці), написи на дефектних дошечках, варіанти прочитань у публікації «Календаря» (1970). Подаємо також фрагменти розшифрувань Ю. Миролюбова, в які ми внесли виправлення.
Далі йдуть дослідження, архівні, довідкові матеріали тощо.
Хочеться вірити, що все це допоможе історичній свідомості українців пробитися крізь деформації останнього тисячоліття і впізнати у «Велесовій книзі» свої духовні основи, первинну мораль, космологічне світобачення.
Святе покликання дивом уцілілої пам'ятки — повернути нас до незамулених джерел великої індоєвропейської нації.
Дай, Боже!
м. Ужгород.
КАРБ
Це, здається, вперше після понад тисячелітньої мовчанки залунав до нас голос наших забутих предків. Не без душевного зворушення ми розгортаємо перед собою новий історич-ний документ — «Влес книга», що відносно недавно він попав в українські руки.
Що це таке «Влес книга»? Це найстарший і дотепер майже не відомий старовинний літопис дохристиянської Русі-України, випалений старим українським письмом на дубових дощечках-плитках, які то рівно тому 50 літ, у 1919 році, припад-ково знайшов полковник А. Ізенбек в одному дощенту зруйно-ваному будинку, правдоподібно князів Куракіних, недалеко Курська.
М. ШКАВРИТКО. Найстаріший літопис Русі-України// Календар канадійського фермера. — 1970.

Велесова книга
2а
Муж, ідучи додому, не правий,
якщо лише заявляє про права;
і правий, якщо слова його з ділами збігаються.
Тому сказано здавна, аби ми творили були добро.
Як і діди наші казали; тут є і буду так же.
За часів злославних і бусих русь була потята рукою ворожою.
І злочини творилися.
І князь тоді немічний був.
і услав синів своїх до брані.
А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча, і на те, що речено вічем, не зважили. Тому ж бо ви розторгнуті і в неволю взяті, і коли речемо нині, що маємо сво'іх князів, то не є так.
До південних країв ходили, щоб узяти землю нам і дітям
нашим.
А там греки напали на нас, бо ми всілися на їхню землю. І була січа велика і багато місяців. Стократ починала русь
і стократ розбита була од півночі до півдня...
Отож худобу повели праотці наші,
і були отцем Орієм до краю руського ведені,
тому що завжди там перебували.
Багато злигоднів приніс ранній холод.
Отак відійшли сюди й оселились огнищанами на землі
руській.
І все те сталося за дві теми до суть. А по тих двох темах варяги прийшли і землю забрали од хозарів до рук своїх. Тим бо відробляли в неволі. Був народ родичем з ільмерцями,
3 єдиного кореня постали роди наші.
Хто прийшов пізніше на Руську землю,
то і селився серед ільмерців,
бо суть братчики наші і подібні до нас,
і в небезпеці обороняли нас од зла.
Віче мали: що віче вирішить, то так і є;
а що не рішено — не повинно бути.
Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили.
Ми ж їм допомогу давали, і так було.
Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, —
і суть бо гончарі умілі.
Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли.
Такі й наші отці суть.
А прийшов рід злий на нас, напав.
І тому змушені були відійти в ліси.
Так і живемо, навчившися звіра ловити і рибалити, од страху уклонившись.
Так пробули одну тему і почали городи ставити,
вогнища повсюди розкладати.
На другу тему був холод великий,
і потяглися ми до півдня —
там бо суть місця злачні.
А там іронці зайняли худоби нашої десятину.
І прийшли б до згоди, якби ті могли слово тримати.
І потяглися ми до полуденного зеленотрав'я,
і було в нас худоби багато...

КАРБ
ОРАТАНІЯ (АРТАНІЯ, РАТАНІЯ) - старовинна назва наддніпрянської України. За легендою — найродючіша в світі земля, яку РОД віддав своїм дітям — українцям. У деяких стародавніх арабських історичних джерелах, зокрема в працях географів VIII—X ст. Ал-Балхі, Ал-Істахрі, Джайхані, Ібн-Русте, О. згадується як одне із трьох царств України-Русі. Географічне розташування О. — теперішня Черкащина.
Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. — К., 1993. — С. 40.