Борис ЯЦЕНКО
ПАМ'ЯТКА УКРАЇНИ-РУСІ V-IX СТОЛІТТЯ
Минають роки з часу появи в американському російсько-мовному журналі «Жар-птица» (Сан-Франциско, 1957—1959) фрагментів «Велесової книги», підготовлених до друку Юрієм Петровичем Миролюбовим-Лядським, й інтерес громадськості до неї дедалі зростає. Вже в 1968 і 1970 роках стараннями Миколи Федотовича Скрипника (Голандія) з'явилися й українські публікації «Велесової книги» (далі — «ВК») — у видавництві «Млин» (Гаага) і на сторінках «Календаря канадійського фармера». Вони включали переклад (на жаль, дуже недосконалий), виконаний Андрієм Кирпичей (Велика Британія). Саме з цим текстом ознайомив читача України київсь-кий журнал «Дніпро» (1990. — № 4).
Повний автентичний текст «ВК» був зібраний і опублікований 1972 і 1975 pp. М. Скрипником, який передав ці українські публікації Борису Ребіндеру (Франція). Відтак вони потрапили до Ленінграду (Санкт-Петербургу), де й вийшли передруком 1990 р.' За цим текстом зроблено і наш ритмічний переклад, який уперше з'явився в газеті «Русь Київська» (1994. - № 1-3).
Стримане ставлення вчених до «ВК» можна пояснити, мабуть, відсутністю дослідницького інтересу до неї. Ще в 1959 р. експертний висновок, зроблений за дорученням професора В. В. Виноградова палеографом Л. П. Жуковською, визначив цю пам'ятку як підробку XIX століття (2).

1. ПЕРШОДРУКИ
«Велесова книга» була знайдена 1919 року полковником білої армії Алі Ізенбеком у розфомленій поміщицькій садибі Великий Бурлук на Харківщині. Як він згадував, хазяїном маєтку був Донець чи Донцов. Б. Ребіндер висловив припущення, що йшлося про родину Задонського, всю перебиту повсталими селянами в серпні 1919 року \ Однак тут необхідне уточнення. Нами встановлено, що 1680 р. помістя Великий Бурлук придбав полков-ник ізюмський і харківський Григорій Донець-Захаржевський (пом. 1691 p.). Згодом, аж до ліквідації української автономії, ізюмськими полковниками були його сини Федір та Костянтин і внук Михайло. У 1788—1790 pp. Яків Михайлович Донець-Захаржевський приймав у своєму маєтку В. Бурлук Григорія Сковороду, який присвятив благодійникові один із філософських творів. На початку XX ст. помістя також належало старовинному родові Донців-Захаржевських, хоч і не прямим нащадкам козацьких полковників. У такій сім'ї, безперечно, розуміли цінність «Велесової книги».
Текст «ВК» був надряпаний чи випалений на березових (за іншими даними, дубових) дощечках розміром 38 на 22 см, товщиною до сантиметра; вони були нанизані на ремінець. З малюнків, т. зв. гліфів, Ю. П. Миролюбов скопіював лише три — собаку, кота і сонце. Інженер-хімік, емігрант з України, він ознайомився з дощечками Ізенбека 1925 р. в Брюсселі. Опрацювання написів зайняло близько п'ятнадцяти років. Останню дощечку Миролюбов переписав 1939 р. (далі — текст М).
У 1940 р. нацисти вторглися в Бельгію. Коли 1941 р. помер Ізенбек, пропали й дощечки «ВК». Про подальші події в окупованій Бельгії можна лише здогадуватись. Як видно, зникли також прориси тексту, зроблені Ю. П. Миролюбовим, бо він повертається до них лише в 1953 р. В листопадовому номері журналу «Жар-птица» було повідомлено про історичні письмена, знайдені в Європі після «відозви до читачів журналу у вересневому номері» і за допомогою «журналіста Юрія Миролюбова». Отже, про «ВК» знали, ї шукали.
Численні розходження між текстом першодруку і розшифруваннями, знайденими в паперах Ю. П. Миролюбова, свідчать про те, що було принаймні два прочитання тексту «ВК», в яких він у 20—30-х роках дедалі щільніше наближався до оригі-налу. Отож, передаючи О. Куру в журнал «Жар-птица» своє перше прочитання «ВК», Ю. П. Миролюбов усі пропуски, на жаль, пояснив «пошкодженнями» дощечок. Текст із цими поясненнями й був надрукований у журналі «Жар-птица» (далі — текст Ж). Його ж узяв як основу своїх публікацій і М. Ф. Скрипник, зокрема в «Календарі канадійського фармера» (далі: текст К).

Велесова Книга

За
Молили Велеса, отця нашого,
хай потягне в небі комонь Суражіїв,
хай зійде на нас сурі вішати, золоті кола вертячи.
То бо сонце наше, яке освітлює домове наші,
І перед його лицем блідне лице вогниш домашніх.
Цьому богу вогнику Семурглю речемо показатися і
встати на небі
і так бути до блакитного світа.
Наречемо його іменем Вогнебога і йдемо трудитися,
як і всяк день, молитвою зміцнивши тіло, поївши,
йдемо до полів наших трудитися,
як боги веліли кожному чоловікові,
що повинен трудитися на хліб свій.
Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські,
і боги мало не десниці тримають на ралах ваших.
Заспіваймо славу Суражію,
і так мислимо до вечора,
і п'ятикратно славимо богів на день.
Пиймо сурицю на знак благості і спільності з богами,
які є в небі, так бо п'ють за шастя наше.
Заспіваймо славу Суражію,
і ось комонь злат Суражішіїв скаче в небесах.
Додому йшли, потрудившись.
Там огінь розкладали і їли покорм наш.
Речемо, яка то є ласка божеська до нас,
і одійдемо ко сну.
А день прийде — і тьмі безкормиця. Так ось давали десятину отцям нашим, а соту — на Власове. І так пребували славні,
яко же славимо богів наших і молимося про тіла, омиті водою чистою...

Зб
Інша бо кров є свята кров наша. Про те мовилося, як обирали князів старотці наші. І так правили п'ятнадцять віків через віче. А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося
вночі...
і так правили наші отці.
Всяк міг слово сказати — і те було благом.
Захищалися од хозарів... по вікові Трояню,
які перш осіли з синами своїми і внуками наперекір
рішенню віча,
бо у русів не було іншої ради, крім віча.
Хозари пішли на них війною, а в них не було воїв...
І тривала та розторгавиця п'ятсот літ.
І не закінчилася скоро,
й обернулася нам тяглом хозарським.
Бо поки боруси билися,
на нас наповзли вороги численні.
А внук троянен був самотен при багатьох друзях
і був (у полон) уведений...